*
Як Господь наш Ісус Христос на третій день воскрес, так і мене на третій день викликали за Мідну браму[76]. Ну, можливо, на четвертий. Півночі я спати не могла від тривоги, що розгублюся. Бо ж уся моя історія росла, наче тісто в діжці.
Інша річ — панове в палацах, перед ними я відчувала, що в моїй балаканині все поміститься, що я можу туди, як у пиріг, різного фаршу напхати. Я зиркала звисока на моїх слухачів: у кого від чого очі горять, від чого язик вистромлюють та облизують губи, від чого їм на щоках рум’янець виступає. Якщо під час розповіді про те, як москалі всі рублі на наше утримання клали до своїх кишень, то вже відомо було, що з жадібним розмовляю, і додавала, що з монастирської скарбниці вони винесли двічі по сто тисяч злотих мого посагу в коштовних шатах і чашах, і дароносицях, а потім видирали камені з оздоблених сукенок на святих образах. Якщо око блиснуло, коли я починала розповідати, як падали удари на біленькі спини молодих сестричок, то потім більше було про збиткування з нас солдатнею — спеціально для цієї розпусної душеньки. Якщо траплявся мені ненажера, то я про голод з найбільшою охотою говорила, про те, як у нас слинка текла від вигляду м’ясива, яке несли в день посту на стіл архієрея. Кожному давала те, чого він найпалкіше прагнув, про що він соромився іноді слухати, але з насолодою приймав, виправдовуючись тим, що це історія про мучеництво — чиста-пречиста.
Але тепер, перед самим Святим Отцем? Я знала, що іноді втрачаю міру, і водночас відчувала, немовби сам мій язик слова складає всупереч мені самій, всупереч усьому, що я обміркувала. У Парижі розповідала, що на будівництві палацу одна з нас випустила цебро і, привалена ним, сконала; у Римі аж троє так загинули — одна за другою. Я називала з пам’яті їхні імена та прізвища, і як тільки виходила з кімнат, під усіма тими мальовидлами йдучи, повторювала собі імена нових мучениць кожного разу знову, щоби про них не забути. Єловицькому сказала, що молюся за них у спокої серця, і далі до себе: від цебра Ільґоцька, Сеціцька, Лауданська. Тобто по черзі — Розалія, Ґертруда, Непомуцена. Але якби я мала при собі якусь мотузку, ремінець, кийок, то сама б себе по спині вишмагала за ті два нові цебра. Навіщо тобі це було, Юлько, навіщо? Мало тобі одного цебра? Два гриби в борщ, три цебра в історію?
Зрештою, не лише нові додавалися, а й старих меншало; я забула розказати, як у Парижі, що коли москалі ховали вбитих сестер у непосвяченій землі, десь у бору, під жадібним корінням сосон, то місцевий побожний народ викопував їх крадькома і, як святих, ховав на цвинтарі, вказуючи на хресті вигадані прізвища. Однак забути, проґавити — це річ людська, її легше пояснити, але як поясниш додавання цебер?
До світанку, зачинившись у келії, я лежала, дивилась у побілену стелю й міркувала про гріхи — одначе не гріхи я рахувала, хоч і було їх достатньо, а помилки. Що я говорила в Парижі, що на півдні Франції додала або відняла, що в Римі оминула, а що помножила? Тому наступного дня запитала панотчика Єловицького, чи взяв він із собою з Парижа «Польські записки», де журналісти мою історію подали у друку, — а оскільки він узяв, то я вдала, що хочу щось інше почитати, а насправді, провернувши ключ у замку, кинулася з рум’янцем на «Черниць у Мінську, Вітебську і Полоцьку, їх переслідування та мучеництво» і заходилася перевіряти, що дурна Юлька наплела. Раніше я казала, що настоятельниця моїй сестричці Ґротковській, але Непомуцені, а не Юзефі, швиргонула в око гарячим поліном, а потім — що цим поліном їй голову розполовинила. Ніби схоже, але ж по-іншому, зважаючи на те, що биття поліном в історії мало повторитися згодом. Нелегко все це, нелегко.
76
Мідна брама — один із трьох входів, через які можна потрапити на територію Ватикану. Вислів «за Мідною брамою» використовують, описуючи події, які відбуваються у Ватикані.