Уранці мені дали навіть щось попоїсти, але я відмовилася з бажання постувати, аби Святий Отець, якого я вважала істинним отцем, сприйняв мене як істинну доньку й моєї страшної історії не відкинув зі зверхньою гримасою, не відкинув змахом руки; а коли я отак лежала ницьма на підлозі, на її холодних кам’яних плитах, бо був уже листопад і навіть у Римі холодом від долівки дме, я відчувала, як уся тремчу, від пальця, що в черевику ворушиться, до волосся на маківці голови.
Ай, дурна Юлько, казала я собі, ай, Юлько, що ж ти наробила! Поглянь, як ти вивалялася в куряві, Святий Отець з-під трьох корон[77] щирозлотих глипне й одразу ж соколиним оком шахрайку в тобі побачить і ніякої не матиме до тебе жалості. Щоби він ще сам із високого трону зійшов, підібгав поли шат і кулаком тебе побив та облаяв: Ти — така-сяка, гірша за суку, немита, геть, нечиста, геть звідси, геть з кімнати, — і навідліг бив би, навідліг — то кулаком, то п’ястуком, то патерицею, оздобленою рубінами та діамантами, — краще б тобі було ніколи не народитися, ніж власного отця й Намісника Господа Ісуса Христа оббріхувати в живі очі. Але ні, він навіть сам би з трону не зійшов, а викликав би одного зі швейцарських гвардійців, шепнув би йому на вухо й уже б мене копняками за Мідну браму викинули, й уже б зняли шати як найгіршій шльондрі, обклали канчуками й зо два ікла вибили з тих, що ще після колишніх побиттів у роті зосталися.
Ай, дурна Юлько, чи не краще тобі було там сидіти, у далекій глушині, у забутому Вільні, де ніхто про тебе не пам’ятав, як про хробака в камені на дні безмірного океану, не краще було голову не вистромлювати, смиренно гнути хребет на кухні сестер-бернардинок, терти моркву, гниле горохвиння свиням у корито кидати, каструлі шурувати? Не краще було тобі чекати у спокої серця, поки тебе Господь Ісус Христос до себе не забере, поки не ляжеш ти, капітанська вдово, у домовину з чорними стрічками на очіпку, зі свічкою в білих, вощаних пальцях? То тебе б добра штабс-капітанша Лизавета щиро оплакала, і з дурнішими та меншими грішками тебе опустили б у землю, настільки меншими, що, можливо, за кілька років вони би провалилися крізь кості, крізь дно прогнилої домовини, порозтягувані корінням дерев у спільній могилі для бідняків на Росі[78], можливо, впали би ті провини й грішки в землю та зникли, забуті? Бо цей гріх, гріх великої брехні, як великий камінь, на грудях у тебе лежатиме, і хоч би ти вся дощенту зігнила, хоч би найпростіша й найдешевша домовина давно розпалася б на порох, цей камінь провини, дурна Юлько, з тобою залишиться, Юлько, і на ньому як викарбуване долотом, як живим вогнем випалене буде: СВЯТОМУ ОТЦЮ ТУМАНУ В ОЧІ НАПУСТИЛА.
Тим часом панотчик Єловицький приходить і каже, що йому отець-єзуїт Рилло переказав: він був уже у Святого Отця, який присягнувся йому, що Ніколая, царя сатанинського, він у жодному разі віч-на-віч не прийме, після чого потер руки і крикнув: Сьогодні, сьогодні, сьогодні я її побачу! Її — це мене. Вона — це матінка Макрина, або ж дурна Юлька, це від мого прибуття Папа так радіє, так руки потирає, натомість Ніколая, хазяїна половини світу, що однією ногою стоїть на крижаному Сибіру, а другою на гарячих степах, він триматиме в передпокої, як економа. Тоді я сказала собі: Йди, йди, якщо тебе чекають. І я пішла.
*
Панотчику, — промовила я, коли ми вже до Ватикану потрапили, — панотчику, не годиться йти до Намісника святого Петра, самого святого не відвідавши. Часу було ще багато, бо нічого на світі — ні батогів, ні криків — я так не боялась, як того, що ми спізнимося на цю найважливішу в моєму житті аудієнцію, а тому ми переступили поріг собору святого Петра. І було так, немовби ми ввійшли в Небесний Єрусалим попід руку із самим святим Петром, немовби ширяючи на хмарах і золотому промінні, ввійшли до Найсвятішого та залишили свої грішні, важкі тіла як покутні мішки, як прогнилі торби. Я відчула, мовби втратила всю свою вагу, немовби була сплетена лише з легкості та любові, немовби мене сам Ключник Небесний по голові погладив зі словами: Не бійся, голубонько, не бійся.
77
На тіарі Папи Римського три вінці-обручі (корони), які символізують Святу Трійцю та три обов’язки Папи: освячувати, керувати і вчити.