– А ми? – спитала Карина.
– Ви поки подивіться, як це робиться, – відповіла жінка. – Кожну сітку виготовляти починаємо з молитви, а коли працюємо, то ще й українських пісень співаємо!
– І повстанські також! – додала дівчина з довгим волоссям.
– прочитала напам’ять Ольга Володимирівна.
– Ну, з Богом! – перехрестилася Світлана й потягла з купи крайній мішок. – В Ольги Володимирівни читати «Молитву матері» найкраще виходить, – стиха пояснила вона, – у неї два сини добровольцями пішли на війну.
– Покажіть і нам, як це робиться, – попросила Олеся. Жінка залюбки почала пояснювати. Вона дістала з мішка кілька вже готових довгих стрічок зеленуватого кольору й підійшла до сітки.
– Дивіться, дівчатка, і вчіться, якщо, звичайно, захочете до нас приєднатися, – сказала жінка. Вона вправно вплітала стрічки в сітку. – На маскувальній сітці не має бути прямих ліній, як і в природі. Із гелікоптера видно прямі лінії, тож ніяких прямокутників і квадратів! Плетіння має бути хаотичним, щоб, коли ведеться зйомка, згори виглядало, як у природі – звичайною зеленою плямою.
– А взимку – білою! – додала Світлана.
Карина з Олесею й собі почали вплітати стрічки. Ольга Володимирівна залюбки їм усе пояснювала, і вже незабаром Олеся радісно сповістила:
– У мене вийшло!
– Головне – щоб не було прямих ліній, – повторила жінка. – Ми ж маскувальні сітки передаємо на передову, туди, де наша техніка, яку треба приховати від ворога. Сітки плетемо різного розміру: і великі, і менші – усе залежить від того, що ними прикриватимуть.
– Як ви їх доставляєте на фронт? – поцікавилася Карина.
– В основному самі й возимо. Наймаємо машину, і дівчата везуть. Плели і для 24-ї бригади, і для інших, також для грузинського батальйону та прикордонників – для всіх, хто на передовій, – пояснила жінка.
– Ви робите таку важливу справу для перемоги! Я… Я дуже задоволена, що потрапила до вас, що познайомилася з такими небайдужими…
– «Павучками»! – усміхнулася Карина й поцікавилась, як усе починалось.
– Усе почалося восени 2014, – сказала жінка. – Тоді, коли наші хлопчики були босі, голі й голодні. Зібралося нас кілька чоловік, посиділи, помізкували, чим можна їм допомогти. Кинули клич у соцмережах, щоб люди допомогли продуктами. Навіть не сподівались тоді, що в нас знайдеться стільки небайдужих містян!
Олеся згадала розмови вдома, коли батьки не раз згадували Сєвєродонецьк як місто, де майже всі підтримують сепаратистів, навіть казали, що називають місто Сєпародонецьком, а насправді все інакше.
Жінки наввипередки згадували, як люди почали зносити квашену капусту, банки із заготовками на зиму, з варенням, як стільки всього нанесли, що ніде було ставити.
– А бурки? – збуджено сказала одна з дівчат. – Пам’ятаєте, як одна волонтерка привезла нам купу бурок? А ми збирали гроші, щоб купити на них калоші, а потім сиділи й натягували ті калоші на бурки?
– Було таке, – зітхнула Ольга Володимирівна. – Коли поїхали до наших хлопчиків, надворі сніг з дощем, багнюка по коліна, а вони – в літніх шльопанцях.
– А скільки пиріжків пекли! Я, наприклад, за одну ніч спекла двісті штук! – сказала одна із жінок. – Та хіба лише я? Інші пекли ночами, робили вінегрети, квасили капусту бочками, а ще й налисники хлопчикам готували!
– Так, у нас багато справжніх патріотів, які не сидять перед телевізорами та в Інтернеті, уболіваючи за бійців, а допомагають ділом, – погодилася Світлана. – Хто дасть грошей на пальне, хто борошно купить, хто сам пече-варить, а ми і печемо, і смажимо, і плетемо!
– Тепер ми поповнимо ваші лави, якщо ви не проти, – сказала Карина.
– Нам завжди потрібні робочі руки! – відповіла Ольга Володимирівна. – На сьогодні досить розмов, заспіваймо!
– Уплетімо в сітку українську народну пісню, – підтримала її Світлана.
Розділ 50
Удома Олеся сказала, що дуже вражена побаченим і почутим, і подякувала Людмилі Анатоліївні за знайомство з «павучками».
– Я вперше відчула свою причетність до важливої справи, – зізналася дівчина. – Сподіваюся, що сьогодні зробила свій маленький вклад у перемогу.