Це, либонь, залежить від зв’язку між жадобою до влади та impotentia coeundi[26]. У мене викликав симпатію Маркс, адже я був певен, що вони зі своєю Дженні кохалися весело. Це відчувається у мирному диханні його прози та у його гуморі. А одного разу в університетському коридорі я сказав, що коли весь час спиш із Крупською, то тобі врешті-решт нічого не залишається, як написати книженцію на зразок Матеріалізму та емпіріокритицизму. Мене мало не відлупцювали. Високий суб’єкт із татарськими вусами назвав мене фашистом. Я пам’ятаю його дуже добре, зараз він поголився наголо і належить до общини, що займається плетінням кошиків.
Я пригадую тодішні настрої лише для того, щоб відтворити стан своєї душі тоді, коли я почав навідуватися до видавництва «Ґарамон» і заприятелював з Якопо Бельбо. Я прибув туди з духом людини, яка бере до рук трактат про істину лише тому, щоб приготуватися виправляти його верстку. Я гадав, що, коли цитуєш «Я той, хто є»[27] — найголовніша проблема полягає в тому, де ставити кому — всередині лапок чи поза ними.
Тому моїм політичним вибором стала філологія. В ті роки Міланський університет був ідеальним місцем. Поки в інших містах країни студенти окупували авдиторії і напастували викладачів з вимогами, щоб ті говорили лише про пролетарську науку, в нас, за винятком декількох інцидентів, діяв конституційний договір чи то пак територіальний компроміс. Революція зайняла зовнішню територію, актову залу та великі коридори, а офіційна Культура, якій було гарантовано захист, відступила у внутрішні коридори та на горішні поверхи, де продовжувала говорити своє, ніби нічого й не трапилось.
І так я, бувало, проводив ранок унизу, розводячись про пролерську науку, а пополудень — нагорі, вправляючись в аристократичному знанні. У цих двох паралельних усесвітах я почував себе досить зручно і по суті не відчував у собі жодної суперечности. Я теж був тої думки, що суспільство рівних не за дверима, але говорив собі, що в тому суспільстві теж повинні будуть, приміром, їздити потяги (краще, ніж раніше), а санкюлоти, що оточували мене, зовсім не вчилися, як кидати вугілля у казан, перемикати стрілки, складати розклади. Хтось же повинен бути готовий водити потяги.
Не без деяких докорів сумління я почував себе Сталіном, що сміється собі у вус і думає: «Метушіться, метушіться, бідолашні більшовики, поки я вчуся в Тифліській семінарії, все одно п’ятирічний план накреслю я».
Можливо, саме тому, що вранці я жив посеред ентузіазму, пополудні я ототожнював знання з недовірою. Тому мені захотілося вивчати ділянку, яка дасть мені змогу обмежитись до задокументованих фактів і відмежуватися від усього того, що залишалося справою віри.
Я почав, майже випадково, відвідувати семінар із середньовічної історії і темою дипломної роботи обрав процес тамплієрів. Історія тамплієрів захопила мене, відколи я вперше кинув оком на документи. У той час, коли йшла боротьба проти влади, мене від душі обурила історія цього процесу, де на основі, м’яко кажучи, непрямих доказів, тамплієрів засудили до спалення на вогнищі. Але невдовзі я виявив, що відколи їх було спалено, цілий натовп мисливців за таємницями шукав їх повсюди, так нічим і не довівши їх існування. Таке марнування часу на примари дратувало мою недовірливість, і я вирішив не витрачати часу на мисливців за таємницями, зосередившись лише на джерелах того часу. Тамплієри були орденом ченців-лицарів, який існував, поки його визнавала Церква. Якщо Церква розпустила орден, а вона це зробила сім століть тому, тамплієри не могли більше існувати, а якщо вони існували, то не були тамплієрами. Я зібрав список літератури, що налічував принаймні сто книг, але врешті-решт прочитав лише тридцять із них.
Я познайомився з Якопо Бельбо саме з приводу тамплієрів, у Піладе, коли вже працював над дипломом, наприкінці сімдесят другого року.
8
Прийшовши від світла і богів, тепер я тут у вигнанні й у розлуці з ними.
Бар Піладе в ті часи був вільним портом, галактичною корчмою, де інопланетяни із Змієносця, що взяли в облогу Землю, мирно зустрічалися з людьми Імперії, що патрулювали пояс Ван Аллена. Це був старенький бар поблизу одного з Навільї[28], з цинковим прилавком та більярдом; раннім ранком сюди заглядали місцеві водії трамваїв та ремісники, щоб перехилити по склянці білого. У шістдесят восьмому і в наступні роки Піладе став Rick's Café Americain, де за тим самим столом борець Руху грав, бувало, в карти з журналістом газети багатіїв, який приходив вихилити чарку, подавши матеріал до чергового номера газети, а тим часом перші вантажівки вирушали, щоб розвезти по кіосках брехню панівного класу. Але у Піладе газетяр теж почував себе визискуваним пролетарем, виробником додаткової вартости, прикованим до ідеологічного конвеєра, і студенти відпускали йому всі гріхи.
Між одинадцятою вечора та другою ночі сюди, бувало, заходили працівник видавництва, архітектор, репортер кримінальної хроніки, який мріяв дістатися до мистецької сторінки, художники академії Брера[29], деякі письменники середнього рівня і студенти, в тому числі і я.
Мінімум алкогольного стимулу був обов’язковий, і старий Піладе, приберігаючи свої бутлі білого вина для водіїв трамваїв та більш аристократичних клієнтів, замінив крем-соду та Рамацотті пінистим вишуканим вином для демократичних інтелектуалів і Джонні Вокером для революційних. Я б міг написати політичну історію тих років, фіксуючи періоди та спосіб, яким поступово відбувався перехід від червоної етикетки до вина Баллантін дванадцятирічного витриму і вкінці до пива.
З приходом нової публіки Піладе залишив у барі старий більярд, на якому тепер змагалися художники і трамвайники, але встановив ще й фліппер.
Одної кульки мені вистачало ненадовго, і спершу я думав, що через неувагу або недостатню спритність рук. Я зрозумів істину через багато років, побачивши, як грає Лоренца Пеллеґріні. Спочатку я її не помітив, вона потрапила у моє поле зору, коли одного вечора я спробував простежити за поглядом Бельбо.
Бельбо завжди сидів у барі з таким виглядом, ніби він заглянув сюди лише мимохідь (він був тут завсідником уже принаймні десять років). Він часто втручався у розмови за шинквасом чи за одним зі столиків, але майже завжди кидав репліку, яка заморожувала весь ентузіазм, хоч би про що не говорилося. Він умів це робити ще й іншим методом, запитанням. Хтось розповідав про якийсь факт, привертаючи увагу загалу, а Бельбо дивився на співрозмовника своїми завжди дещо неуважними блідо-зеленими очима, тримаючи склянку на висоті стегна, ніби вже давно забув про неї, і запитував: «Невже все справді так і було?» Або ж: «Він що, серйозно це сказав?» Не знаю чому, але тут у кожного, включно з оповідачем, починали з’являтися сумніви щодо оповіданого. Мабуть, це п’ємонтійська інтонація робила його твердження запитальними, а його запитання — насмішкуватими. Бельбо мав властиву п’ємонтійцям звичку говорити, майже не дивлячися співрозмовникові у вічі, а й не відводячи погляду. Погляд Бельбо не уникав розмови. Просто він блукав, несподівано вказуючи на якусь не враховану тобою, невизначену точку простору, де паралелі сходилися, і в тебе з’являлося відчуття, що раніше ти по-дурному зосереджував свою увагу на єдиній неважливій точці.