Але не тільки в погляді справа. Одним жестом, єдиним вигуком Бельбо вдавалося перевести тебе в інший вимір. Скажімо, ти щодуху намагаєшся довести, що Кант справді здійснив коперніканську революцію в сучасній філософії і за це твердження ручаєшся своїм майбутнім. Бельбо, сидячи перед тобою, міг раптом глянути на свої руки, або зосередити погляд на коліні, чи примкнути повіки з ледь помітною етруською посмішкою, або ж застигнути на якусь мить з відкритим ротом, утупившись очима у стелю, і тоді промимрити: «Еге ж, звичайно, цей Кант…» Або ж, одвертіше замахуючись на всю систему трансцендентального ідеалізму: «Гм. Невже йому справді хотілося зчиняти весь цей галас…» Відтак він співчутливо дивився на тебе, ніби це не він, а ти порушив чари, і заохотливо промовляв: «Та кажіть, кажіть. Адже, звичайно, щось у цьому є, щось, що… Цей добродій мав голову на плечах».
Іноді, охоплений обуренням, він втрачав самовладання. Оскільки єдиним, що викликало у нього обурення, був брак самовладання в інших, його втрата самовладання у відповідь була суто внутрішньою і мала суто регіональний вираз. Він стискав губи, підносив спершу очі до неба, тоді опускав погляд, схиливши голову дещо ліворуч і вниз, і півголосом промовляв: «Ма gavte la nata». Тим, хто не знав цього п’ємонтійського виразу, він іноді пояснював: «Ма gavte la nata, вийми корок. Так говорять комусь, кого розпирає самозадоволення. Припускається, що такий фізіологічно ненормальний стан спричинений корком, устромленим йому в зад. Якщо його вийняти — пффіссст — ця особа повернеться до нормального людського стану».
Цими своїми зауваженнями він умів привести тебе до усвідомлення марноти всього сущого, і це мене зачарувало. Але тоді я черпав з цього хибну науку, тому що я вбачав у цьому взірець безмежного презирства до банальности чужих істин.
Лише тепер, проникнувши в Абулафію, а разом з тим і в душу Бельбо, я збагнув, що те, що мені видавалося браком ілюзій і що я вважав його життєвим принципом, насправді було певною формою меланхолії. Його приглушена інтелектуальна розпусність приховувала розпачливе жадання абсолюту. Цього не можна було збагнути з першого погляду, адже Бельбо компенсував хвилини втечі, вагання, відірваности хвилинами, коли він тішився розмовою, з веселою невірою створюючи альтернативні абсолюти. Так було, коли він разом з Діоталлеві складав посібники з неможливих дисциплін, створював світи навиворіт, вигадував бібліографічні химери. Бачачи його запал і красномовство у творенні цієї раблезіянської Сорбонни, годі було зрозуміти, наскільки він страждав від свого вигнання з факультету теології, справжньої теології.
Пізніше я зрозумів, що я свідомо викреслив адресу цього факультету з пам’яті, тоді як він її загубив і через це ніяк не міг знайти собі спокою.
У файлах Абулафії я знайшов чимало сторінок псевдощоденника, які Бельбо довірив дискетам, певний, що не зраджує своєму не раз підтверджуваному покликанню простого глядача цього світу. Деякі мають давню дату, вочевидь, він переписав свої старі нотатки з ностальгії або сподіваючись якимось чином їх використати. Інші датуються останніми роками, відколи Абу потрапив йому до рук. Він писав задля механічної гри, щоб подумати на самоті над власними помилками; він переконував себе, що не «творить», адже творчість, навіть якщо її плодом є помилка, народжується з любови до когось, хто не є нами. Але Бельбо, не помічаючи цього, перейшов межу. Він робив те, чого ніколи не хотів робити — він творив: його ентузіазм стосовно Плану народився саме з цієї потреби написати Книгу, яка, можливо, складалася б винятково з грубих, навмисних помилок. Поки ти сидиш, зіщулившись, у власній порожнечі, ще можеш уважати, що перебуваєш у суголоссі з Єдиним, але тільки-но берешся замішувати глину, нехай навіть електронну, ти вже став деміургом, а хто починає заходжуватися коло створення світу, вже заплямував себе помилкою і злом.
Це так: toutes les femmes que j’ai rencontrées se dressent aux horizons — avec les gestes piteux et les régards tristes des sémaphores sous la pluie…[30] Високо ж ти цілишся, Бельбо. Перше кохання, Пречиста Діва. Мама співає, тримаючи мене на колінах, немов хоче заколисати мене, хоч я вже більше не потребую колисанки, але я просив, щоби вона співала, тому що люблю її голос і лавандовий запах її грудей: «О царице Небес — така чиста і така прекрасна — слава тобі, о дочко, царице, слугине, — слава тобі, Матір нашого Спасителя».
Цілком природно: перша жінка мого життя не була моєю — як зрештою, за своєю суттю, нічиєю. Я відразу закохався в єдину жінку, здатну обійтися без мене.
Потім Марілена (Марилепа? Мері Ліна?). Ліричний опис сутінків, золоте волосся, великий блакитний бант, я стою із задертим носом перед лавкою, а вона ступає, не втрачаючи рівноваги, краєм опертя, руки широко розставлені, щоб урівноважити похитування (яке захопливе серцебиття), спідничка, що легко пурхає навколо її рожевих стегон. У вишині, недосяжна для мене.
Замальовка: того самого вечора мама посипає борним тальком рожеве тільце моєї сестри, я запитую, коли врешті у неї з’явиться пісюнчик, а мама відкриває мені таємницю, що у дівчаток пісюнчик не з’являється, вони так і залишаються без нього. І тут я раптом знову бачу Мері Ліну, білизну трусиків, що визирають з-під розмаяної блакитної спіднички, і розумію, що вона білява і гордовита і недосяжна, бо інша. Жодні стосунки неможливі, вона належить до іншої раси.
Третя жінка відразу запалася у безодню. Вона тільки-но померла уві сні, бліда Офелія поміж квітами у своїй дівочій труні, а тим часом священик читає їй заупокійні молитви, аж тут вона раптом підводиться на катафалку, насуплена, бліда, мстиво піднімає палець і замогильним голосом промовляє: «Отче, не моліться за мене. Цієї ночі перед сном у мене з’явилася нечиста думка, єдина у моєму житті, і тепер я проклята навіки». Треба знайти книжку для першого причастя. Там була така ілюстрація, чи я сам усе вигадав? Звичайно, вона померла, думаючи про мене, нечистою думкою був я, адже я бажав Мері Ліну, недоторканну, бо іншої породи й іншого призначення. Я винен у її проклятті, я винен у проклятті будь-кого, хто проклятий; цілком справедливо, що ці три жінки не були моїми: це покара за те, що я їх хотів.
Я втрачаю першу, тому що вона у раю, другу — тому що вона розпачає у чистилищі, бо в неї ніколи не виросте прутень, а третю — тому що вона у пеклі. З богословського погляду досконало. Все це вже було написане.
Але є ще історія Чечілії, а Чечілія була цілком земна. Я думав про неї перед сном: я уявляв собі — ось я піднімаюся на пагорб, щоб піти за молоком на ферму, а партизани з пагорбу навпроти стріляють у вартівню, я біжу рятувати її, визволяючи від ватаг чорних розбійників, що переслідують її, погрожуючи автоматами… Білявіша від Мері Ліни, вона хвилювала сильніше, ніж дівчина в труні, вона, чистіша й стриманіша від Богоматері. Чечілія жива й доступна, варто було зробити один крок — і я міг навіть поговорити з нею, я був певен, що вона може покохати когось моєї породи, і вона таки кохала одного, його звали Папі, у нього було біляве наїжене волосся на невеликому черепі, він був на рік старший від мене і мав саксофона. А в мене не було навіть сурми. Я ніколи не бачив їх разом, але в парафіяльній світлиці всі перешіптувалися, штурхаючи один одного ліктями і хихочучи, про те, що вони займаються коханням. Брехали, звичайно, — ті малі селюки були любострасні, як козли. Вони патякали, що вона (вона, Марилена Чечілія, цариця і слугиня) була настільки доступною, що хтось того доступу таки домігся. У кожному випадку — цей уже четвертий — я опинявся поза грою. Можна написати роман про таку історію? Може, я повинен написати про жінок, яких цураюся, бо вони можуть бути моїми. Або могли бути. Моїми. А може, це та ж сама історія.
У всякому разі, якщо ти навіть не знаєш, про яку історію йдеться, краще редагувати книжки з філософії.
30
…
(Блез Сандрар).