«Напроти знаходиться кімната техніків, тут збоку сидить мій колега Діоталлеві. Але він займається довідковими, масштабними виданнями, які вимагають чимало часу для підготови і продажу, адже розходяться вони повільно. Я ж готую університетські видання. Але ви не повинні вважати це надто великою роботою. Звичайно, деякі книги мене захоплюють, рукописи я повинен читати, але загалом тут нема жодних труднощів, ані з фінансового, ані з наукового боку. Публікації Такого чи Іншого Інституту, або ж тези доповідей конференцій, підготовані й фінансовані університетськими установами. Якщо автор — початківець, передмову пише його керівник і бере на себе всю відповідальність. Автор виправляє принаймні дві верстки, перевіряє цитати та примітки і не одержує жодного відсотка. Тоді книжка затверджується як посібник, і якщо вдається продати тисячу чи дві примірників, за кілька років усі витрати покриті… Жодних несподіванок, кожна книжка в активі».
«Тоді чим ви займаєтеся?»
«Багато чим. Передовсім серед рукописів треба вибирати. Крім того, деякі книги ми видаємо за свій кошт, майже завжди це переклади престижних авторів, щоб тримати на рівні наш каталог. І врешті, бувають рукописи, що надходять просто так, які приносить приватна особа. Рідко коли це щось варте уваги, але завжди треба поглянути, ніколи не відомо».
«Ви розважаєтеся цією роботою?»
«Розважаюся? Це єдине, що я вмію робити добре».
Нас перебив добродій років сорока, що був зодягнений у завеликий на кілька розмірів піджак, мав рідке біляве волосся, яке падало йому на густі, такого ж відтінку брови. Він говорив м’яко, мовби повчаючи дитину.
«Я вже зовсім утомився від цього Порадника платника податків. Мені слід було б переписати його з початку до кінця, але не хочеться. Я вам перешкоджаю?»
«Це Діоталлеві», представив Бельбо нас один одному.
«A-а, ви прийшли подивитися на тамплієрів? Бідолашний. Послухай, ось що мені спало на думку: Циганське містобудування».
«Непогано», сказав Бельбо захоплено. «А я думав про Кінний спорт у ацтеків».
«Першокласно. Але куди ти це помістиш, у Супорізання чи до Речей Неможливих?»
«Треба добряче подумати», мовив Бельбо. Він пошукав у шухляді і вийняв з неї якісь картки. «Супорізання…» Він поглянув на мене, помітивши мою цікавість. «Супорізання, як усім відомо, це мистецтво різати суп. Зовсім ні», звернувся він до Діоталлеві, «Супорізання — це не галузь науки, це науковий предмет, як і Механічне Тіткопривітання чи Пілокатабазис, усі вони входять до галузі Волосорозчетверизації».
«А що таке ця Восолороз…» втрутився я.
«Це мистецтво розділяти волосину на чотири. Ця галузь містить науки, що займаються непотрібними техніками, приміром, Механічне Тіткопривітання навчає конструювати машини для привітання тіток. Ми не впевнені, чи залишати у цьому розділі Пілокатабазис, який є мистецтвом уникати неприємностей на волосок, адже це не виглядає цілком непотрібним. Хіба ні?»
«Прошу вас, тепер поясніть мені, про що тут ідеться…» домагався я.
«Справа в тому, що ми з Діоталлеві готуємо реформу сфери знання. Запровадження Факультету Порівняльної Неважливости, де вивчатимуться непотрібні або неможливі науки. Цей факультет повинен випускати вчених, які працюватимуть над збільшенням до безмежжя кількости неможливих наук».
«А скільки там галузей?»
«Поки що чотири, але вони вже можуть умістити всі науки. Галузь Волосорозчетверизації, має підготовчий характер, вона повинна виробити відчуття неважливости. Важливою галуззю є галузь Неможливих Речей. Наприклад, Циганське містобудування чи Кінний спорт у ацтеків… Суть цих дисциплін — розуміти глибинні причини їх неважливости, а в галузі Неможливих Речей — також їх неможливости. Тому сюди входять Морфологія Морзе, Історія антарктичного рільництва, Історія малярства на острові Пасхи, Сучасна шумерська література, Впровадження екзаменування в систему Монтессорі, Ассиро-вавилонська філателія, Технологія кола в доколумбових імперіях, Інтерпретація образів Брайля, Фонетика німого кіно…»
«А що ви скажете про Психологію натовпу в Сахарі?»
«Незле», мовив Бельбо.
«Незле», сказав Діоталлеві переконано. «Ви мусите брати в цьому участь. У цього юнака є здібності, правда, Якопо?»
«Авжеж, я це відразу зрозумів. Учора ввечорі він з великою спритністю конструював ідіотські умовиводи. Але продовжуймо, якщо цей проект вас цікавить. Що ми помістили у галузь Окси- мороніки, ніяк не знайду своїх нотаток?»
Діоталлеві витягнув з кишені картку і пильно, з повчальною приязню поглянув на мене: «Галузь Оксимороніки, як пояснює сама назва, характеризується внутрішньою суперечністю дисципліни. Ось чому Циганське містобудування має потрапити саме сюди…»
«Ні», мовив Бельбо, «інша річ, якби це було Містобудування у кочівників. Для Неможливих Речей характерна емпірична неможливість, а для Оксимороніки — суперечність термінів».
«Побачимо. Але що ми помістили в Оксимороніку? Ось, Революційні інституції, Парменідова динаміка, Гераклітова статика, Спартанське сибаритство, Інституції народної олігархії, Історія інноваційних традицій, Тавтологічна діалектика, Еристика Буля…»
У мене з’явилося бажання показати, якого я гарту: «Чи можна запропонувати Граматику винятків?»
«Чудово, чудово!» мовили обидва і взялися записувати.
«Тут є одна заковика», сказав я.
«Яка?»
«Якщо ви оприлюдните цей проект, насуне хмара людей з вартими уваги публікаціями».
«Я казав тобі, що він гострий хлопець, Якопо», сказав Діоталлеві, «а ви знаєте, що саме в цьому полягає наша проблема? Несамохіть ми нарисували ідеальний профіль реального знання. Ми показали що все, що можливе, — необхідне. Тому слід мовчати. Але зараз мені треба йти».
«Куди?» спитав Бельбо.
«Сьогодні п’ятниця».
«Господи Ісусе!» сказав Бельбо. Тоді звернувся до мене: «Тут навпроти є два-три доми, де живуть ортодоксальні євреї, знаєте, ті у чорних капелюхах, з бородою і пейсами. Їх небагато в Мілані. Сьогодні п’ятниця, і після заходу сонця починається субота. Тому в помешканні навпроти починають усе рихтувати, начищати підсвічники, готувати їжу, влаштовуючи все так, аби завтра їм не довелося навіть вогню запалювати. Навіть телевізор залишається увімкненим цілу ніч, з вибраним заздалегідь каналом. У Діоталлеві є невеликий бінокль, і він, безсоромно підглядаючи з вікна, насолоджується побаченим, мріючи потрапити потойбіч вулиці».
«А чому?» спитав я.
«Тому що наш Діоталлеві вперто твердить, що він єврей».
«Як це — вперто тверджу?» запитав вражений Діоталлеві. «Я єврей. Ви щось маєте проти, Казобоне?»
«Абсолютно нічого».
«Діоталлеві», сказав Бельбо рішуче, «ти не єврей».
«Ні? А моє прізвище? Як Ґраціадіо, Діосіаконте — всі перекладені з єврейської, імена з гетто, як Шалом Алейхем[39]».
«Прізвище Діоталлеві, як добру призвістку, муніципальні службовці часто давали знайдам. А твій дідусь був знайдою».
«Єврейським знайдою».
«Діоталлеві, у тебе рожева шкіра, горловий голос і ти фактично альбінос».
«Є кролі-альбіноси, значить, мають бути і євреї-альбіноси».
«Діоталлеві, не можна вирішити стати євреєм, як вирішуєш стати філателістом чи свідком Єгови. Євреєм треба народитися. Заспокойся, ти такий самий поганин, як і всі ми».
«Я обрізаний».
«Облиш! Будь-хто може зробити обрізання з гігієнічних міркувань. Для цього потрібен лише лікар з відповідними приладдями. В якому віці тобі зробили обрізання?»
«Не вдаваймося у подробиці».
«Вдававмося. Євреї завжди вдаються в подробиці».
«Ніхто не може довести, що мій дідусь не був євреєм».
«Звичайно, він же був знайдою. Але однаково добре він міг бути спадкоємцем візантійського трону або нешлюбним сином Габсбурґів».
«Ніхто не може довести, що мій дідусь не був євреєм, і його знайшли поблизу Портіко д’Оттавіа».
39