«Але твоя бабуся не була єврейкою, а в євреїв походження простежується за материнською лінією…»
«… а крім метрикальних даних, — адже навіть муніципальну метрикальну книгу можна читати між рядками, — існує також поклик крови, а моя кров говорить про вишукано талмудичний характер мого єства, і з твого боку буде расизмом, якщо ти твердитимеш, що поганин теж може бути таким вишукано талмудичним, яким себе почуваю я».
Він вийшов. Бельбо сказав мені: «Не звертайте уваги. Ця суперечка відбувається майже щоденно, тільки щодня я намагаюся внести новий аргумент. Річ у тім, що Діоталлеві палкий шанувальник Кабали. Але ж були й християнські кабалісти. Зрештою, послухайте, Казобоне, якщо Діоталлеві хоче бути євреєм, чому я маю заперечувати?»
«Авжеж. Ми ж демократи».
«Ми демократи».
Він запалив сигарету. Я згадав, навіщо прийшов сюди. «Ви згадували якийсь машинопис про тамплієрів», мовив я.
«Справді… Зараз подивимось. Був у течці зі штучної шкіри…» Він нишпорив у купі рукописів і намагався витягти з-поміж них один, що був посередині, не знімаючи інших. Ризикована операція. І справді, купа враз полетіла шкереберть, дещо впало на підлогу. Бельбо тримав у руці течку зі штучної шкіри.
Я пробіг очима зміст і вступ. «Стосується арешту тамплієрів. 1307 року Філіп Красивий вирішує заарештувати всіх тамплієрів Франції. Існує легенда, згідно з якою за два дні до того, як Філіп видав наказ про арешт, з осідку тамплієрів у Парижі в невідомому напрямку вирушає віз із сіном, запряжений волами. Кажуть, що в ньому переховувалася група лицарів на чолі з таким собі Омоном і що вони знайшли прихисток у Шотландії, вступивши в ложу каменярів у Кілвіннінґу. Легенда твердить, що ці лицарі влилися у товариства вільних каменярів, які стали охоронцями таємниці Соломонового Храму. Ось і все, як я й передбачав. Цей теж шукає коренів масонства у цій втечі тамплієрів до Шотландії… Цю історію пережовують уже два століття, а вона зовсім безпідставна. Немає жодного доказу, я можу притягти вам добрих п’ятдесят опусів, які розповідають те саме, один списаний з іншого. Погляньте сюди, я відкрив навмання: ‘Доказ того, що шотландська експедиція справді відбулася, полягає в тому, що навіть нині, через шістсот п’ятдесят років, у світі ще існують таємні ордени, які виводять свої корені від Війська Храму. Як інакше можна пояснити безперервність цієї традиції?’ Ви розумієте? Хіба можливо, що ніякого маркіза Карабаса не було, якщо навіть Кіт у чоботях каже, що служив у нього?»
«Зрозуміло», сказав Бельбо. «Треба буде його позбутися. Але історія ваших тамплієрів мене зацікавила. І я не хотів би прогавити таку нагоду, маючи тут під рукою знавця. Чому всі говорять про тамплієрів, а не про мальтійських лицарів? Ні, не зараз. Уже пізно, ми з Діоталлеві невдовзі повинні йти на вечерю з паном Ґарамоном. Але десь коло пів на одинадцяту ми, мабуть, уже звільнимося. Якщо зможу, то переконаю й Діоталлеві заскочити до Піладе — але він непитущий і звичайно йде спати рано. Я знайду вас там?»
«А де ще? Я належу до втраченого покоління і знаходжу самого себе лише в товаристві самотности мені подібних».
13
Li frere, li mestre du Temple
Qu'estoient rempli et ample
D'or et d'argent et de richesse
Et qui menoient tel noblesse,
Où sont il? que sont devenu?
Et in Arcadia ego[41]. Того вечора бар Піладе був втіленням золотого віку. То був один з тих вечорів, коли відчуваєш, що революція не лише відбудеться, а й що її навіть спонсоруватиме Спілка Промисловців. Лише у Піладе можна було побачити, як власник бавовнопрядильні — у штурмівці і з бородою — грає в очко з майбутнім терористом у двобортному костюмі та краватці. Ми були на світанку великого обернення парадигми. Ще на початку шістдесятих років борода була прикметою фашиста, — але лише борода певної форми, зголена на щоках, під Італо Бальбо[42], — в шістдесят восьмому вона була виявом протесту, а тепер вона ставала нейтральною і всезагальною, на вибір за смаком. Борода завше була маскою (фальшиву бороду накладаєш, щоб тебе не впізнали), а в ті часи, на початку сімдесятих, можна було замаскуватися справжньою бородою. Можна було брехати, кажучи правду, ба більше, надаючи правді загадкового і невловимого відтінку, борода більше не дозволяла робити висновки про ідеологію її носія. Але того вечора борода тріумфувала навіть на голених обличчях тих, хто її не мав, але давав зрозуміти, що не запускає її лише з нонконформізму.
Проте я відхилився від теми. У деякий момент прийшли Бельбо та Діоталлеві, дуже схвильовані, перебуркуючися й уїдливо коментуючи щойно відбуту вечерю. Лише згодом я дізнався, якими були вечері у пана Ґарамона.
Бельбо одразу перейшов до своїх улюблених дистилятів, Діоталлеві довго й нерішуче розмірковував і врешті вибрав тонік. Ми знайшли столик у глибині, щойно звільнений двома водіями трамваю, яким завтра треба було рано вставати.
«Отож, отож-бо», сказав Діоталлеві, «ті тамплієри…»
«Ні, ради Бога, не вимагайте цього від мене… Ці речі можна прочитати будь-де…»
«Ми за усне передання», мовив Бельбо.
«Воно містичніше», докинув Діоталлеві. «Бог сотворив світ словом, Він же не посилав телеграм».
«Fiat lux, крапка. Подробиці в листі», сказав Бельбо.
«До Солунян, напевно», сказав я.
«Тамплієри», попрохав Бельбо.
«Значить так», сказав я.
«Ніколи не починайте із значить так», заперечив Діоталлеві.
Я вдав, що підводжуся. Я сподівався, що вони мене благатимуть. Вони не благали. Тож я сів і почав говорити.
«Кажу вам, далебі, цю історію знають усі. Почнімо від Першого Хрестового походу, гаразд? Ґодфруа поклоняється Святому Гробові й виконує свою обітницю, Бодуен стає першим королем Єрусалиму. Християнське королівство у Святій Землі. Але одна річ утримувати Єрусалим, а зовсім інша — решту Палестини, адже сарацинів розбили, проте не знищили. Життя у тих краях нелегке, як для нових поселенців, так і для прочан. І ось 1118 року, за правління Бодуена II, прибувають дев'ять осіб на чолі з таким собі Гуґо де Паеном, які складають ядро Ордену Убогих Лицарів Христа: чернечого ордену, але з мечем і в латах. Вони дають три класичні обітниці — убозтва, чистоти, послуху, окрім того, захисту прочан. Король, єпископ, усі інші в Єрусалимі відразу вділяють їм грошову підтримку, дають прихисток, помістивши їх у монастирі старовинного Храму Соломона. Ось як виникли Лицарі Храму».
«Ким вони були?»
«Гуґо та інші восьмеро, ймовірно, були романтиками, захопленими містикою хрестових походів. Але потім до них, мабуть, приєднувалися молодші сини аристократичних родів, шукаючи пригод. Нове Єрусалимське королівство було якоюсь мірою Каліфорнією тих часів, там можна було здобути багатство. Вдома у них не було великих перспектив, серед них, либонь, були й такі, що наламали чимало дров. Гадаю, це було щось на зразок Іноземного Леґіону. Що тобі робити, коли ти потрапив у халепу? Подаєшся у тамплієри, подивишся собі нові місця, розвієшся, іноді візьмеш участь у якійсь сутичці, тебе годують, зодягають, а до того ще й душу спасаєш. Звичайно, ти мусиш бути у добрячому розпачі, адже це означає йти в пустелю, спати під наметом, місяцями не бачити живої душі крім інших тамплієрів чи вряди-годи якогось турка, мчати верхи на коні під палючим сонцем, страждати від спраги, випускати кишки іншим бідолахам…»
Я на мить зупинився. «Мабуть, я зображаю їх надто вже у стилі вестернів. Була, вочевидь, і третя фаза: орден став могутнім, дехто намагається вступити до нього, навіть якщо на батьківщині його становище непогане. Але бути тамплієром уже не означає обов’язково перебувати у Святій Землі, можна бути тамплієром і вдома. Складна історія. Іноді вони справляють враження грубої солдатні, в інших же випадках виявляють деяку витонченість. Приміром, не можна сказати, що вони були расистами: вони билися з мусульманами, адже це було їхнє ремесло, але — з лицарським духом, з виразами взаємної пошани. Коли посол дамаського еміра відвідав Єрусалим, тамплієри виділили йому невелику мечеть, вже перетворену в християнську церкву, щоб він міг виконати свої обряди. Одного дня туди заходить якийсь франк, обурюється, бачачи у святому місці мусульманина, і обходиться з ним непоштиво. Але тамплієри проганяють нетерпимця і просять вибачення у мусульманина. Таке братання з ворогом згодом призведе їх до згуби, адже на процесі їх оскаржуватимуть також і в стосунках з мусульманськими езотеричними сектами. А може, це й правда, надто вони схожі на шукачів пригод минулого століття, які хворіли Африкою і жили, як тубільці. У них не було систематичної монастирської освіти, їм бракувало витончености розуму, щоб уловити богословські тонкощі. Їх можна порівняти з Лоренсом Аравійським, який врешті почав одягатися, як шейх… Утім, їхні дії оцінювати важко, адже часто християнські історіографи, як, приміром, Ґійом Тирський, не упускають жодної нагоди, аби їх очорнити».
40
Епіграф. — Брати, магістри Храму, який був повен золота, срібла і багатств, який правив такою шляхетністю. Де вони? Що з ними сталося? — (З хроніки як продовження роману про Фавеля).