Я вдивлявся в нього з благоговійним страхом. У цю мить я був переконаний, що Якопо Бельбо мав рацію. Коли він говорив мені про Маятник, я сприймав його хвилювання як певне естетичне марення, безформну ракову пухлину, яка повільно набирала форми у його душі, крок за кроком перетворюючи, про що він і сам не здогадувався, його гру на реальність. Але якщо він мав рацію щодо Маятника, тоді не виключено, що істинним було й усе інше — План, Всесвітня Змова, і я добре вчинив, що прийшов сюди напередодні літнього сонцестояння. Якопо Бельбо не був божевільний, він просто у грі, завдяки Грі, натрапив на істину.
Справа в тому, що переживання Надприродного не може тривати довго, не збурюючи розуму.
Тоді я спробував відвернути свій погляд, спрямувавши його вслід за кривою, яка цілилась від капітелей розміщених півколом колон, уздовж ребер склепіння до ключа, повторюючи таємницю стрілчастого склепіння, що має у своїй основі відсутність, найвище статичне лицемірство, яке дає колонам упевненість, що саме вони підтримують ребра, а ребрам, відбитим ключем, — що вони кріплять до землі колони, тоді як склепіння є всім і нічим, наслідком і причиною водночас. Але я збагнув, що не зважати на Маятник, який звисає зі склепіння, щоб захоплюватися склепінням, означає те ж саме, що утримуватися від пиття джерельної води, щоб упиватися джерелом.
Хори Сен-Мартен-де-Шан існували лише тому, що міг існувати, завдяки Законові, Маятник, а він існував тому, що існували вони. Не можна втекти від нескінченности, сказав я собі, ховаючись в іншу нескінченність, не можна втекти від об’явлення ідентичного, обманюючись, що можна знайти відмінне.
Все ще не в змозі відвести очі від ключа склепіння, я подався назад, крок за кроком, — адже за ті кілька хвилин, що минули, відколи я увійшов, я вивчив шлях напам’ять, і великі металеві черепахи, що тяглися вервечкою по боках, були достатньо показними, аби повідомити кутикові ока про свою присутність. Я відступив уздовж нави у напрямку до виходу, і знову наді мною нависли ці погрозливі доісторичні птахи з проїдженого полотна та металевих дротів, ці підступні комахи, котрих якась таємна сила підвісила до стелі нави. Я дивився на них як на метафори мудрости, набагато значущіші й алюзійніші, ніж цього хотіло їх дидактичне призначення. Політ юрських комах та рептилій, алегорія довгих міграцій, які знов і знов відбував на землі Маятник; наче зловісні архонти з довгими дзьобами археоптериксів, мені назустріч опускалися аероплани Бреґе, Блеріо, Есно та гелікоптер Дюфо.
Так можна зайти до Консерваторії Мистецтв та Ремесел у Парижі, проминувши двір XVIII сторіччя, вступаючи до старої церкви абатства, що зараз уписується у вже пізніший комплекс, як колись у монастир. Заходиш — і тебе засліплює ця змова, у якій зійшлися горішній універсум небесних склепінь та хтонічний світ пожирачів мінеральних мастил.
Внизу простягається теорія самохідних екіпажів, велосипедів та візків з паровою тягою, з висоти нависають перші літаки; деякі експонати цілі, хоча й облуплені, поїджені часом, і в двозначному, напівприродному, напівелектричному світлі здається, що вони покриті патиною, лаком старої скрипки; від інших залишились кістяки, шасі, вивихнуті шатуни та важільці, що погрожують невимовними тортурами, і ти вже бачиш себе, прикутого до цієї диби, де ось-ось щось почне рухатися і длубати у твоїй плоті, аж поки не зізнаєшся.
А за цією вервечкою старовинних машин із поржавілою душею, колись рухомих, а тепер закляклих, немов символи технологічної гордости, яка вирішила відкрити їх для поклоніння відвідувачам, ліворуч — під охороною зменшеної моделі статуї Свободи, спроектованої Бартольді для іншого світу, а праворуч — під охороною статуї Паскаля, відкриваються хори, де коливання Маятника увінчані страхітливим сном якогось хворого ентомолога — клешні, щелепи, вусики, сегменти, крила, лапи — кладовище механічних трупів, які, здавалось, ось-ось усі водночас прийдуть у дію — магніти, однофазні трансформатори, турбіни, перетворювачі, парові машини, динамо. А в кружґанку, поруч із Маятником — ассирійські, халдейські, карфагенські ідоли, велетенські Ваали з колись розпеченим черевом, нюрнберзькі діви з оголеним напоказ, наїженим цвяхами серцем, усі вони колись були двигунами аеропланів — страхітливий вінок привидів, які в благоговінні лежать ниць перед Маятником, так, ніби дітям Розуму та Просвітництва було присуджено вічно охороняти сам символ Традиції та Мудрости.
А знудьговані туристи, котрі платять свої дев’ять франків до каси, а по неділях заходять безкоштовно, повинні повірити, що літні добродії минулого століття — з пожовклою від нікотину бородою, із зім’ятими, засмальцьованими комірцями, чорною краваткою бантом, у сюртуках, пропахлих нюхальним тютюном, з потемнілими від кислот пальцями, із згірклою від академічних заздрощів душею, примари з водевілів, які зверталися один до одного «дорогий метре» — помістили ці експонати під ці склепіння через чеснотливе бажання нести освіту в народ, щоб задовольнити платників податків з простолюду та вшанувати славні долі й поступ? Та ні, Сен-Мартен-де-Шан був задуманий спершу як монастир, а відтак як революційний музей, як антологія найвигадливіших премудростей; ці літаки, самохідні машини, електромагнітні скелети знаходились тут, аби вести бесіду, суть якої все ще залишалася для мене незбагненною.
І хіба міг я повірити, як лицемірно твердив мені каталог, що це чудове починання задумали добродії з Конвенту, аби дати доступ масам до святині всіх мистецтв та ремесел, коли було так очевидно, що сам задум і слова, що його описували, належали Френсісові Бекону, який змальовував ними Соломонів Дім у своїй Новій Атлантиді?
Хіба мислимо, що лише ми — я разом з Якопо Бельбо та Діоталлеві — відчули істину? Того вечора я, можливо, міг би дізнатися відповідь. Мені треба було якимось чином залишитися в музеї після його зачинення і діждатися півночі.
Я не мав найменшої уяви, яким шляхом Вони увійдуть, — я підозрював, що через каналізаційну мережу Парижа якийсь закуток музею каналом пов’язується з якимось іншим закутком у місті, можливо, поряд із Порт-Сен-Дені — але я знав напевно, що, вийшовши звідси, з того боку увійти я б не зміг. А тому я був змушений, сховавшися, залишитися всередині.
Я спробував позбутися зачудовання цим місцем й оглянути наву холодними очима. Тепер я вже не прагнув екзальтації, я потребував інформації. Я подумав, що в інших залах буде важко сховатись від ока сторожів (перед зачиненням їм належить обійти зали, видивляючись, чи не принишк десь злодій), а тут, у захаращеній транспортними засобами наві, можна було б чудово влаштуватись як пасажир. Сховатися живим у якійсь мертвій машині. Ми вже занадто багато грали в різні ігри, щоб не спробувати ще й цієї.
Ну ж бо, сміливіше, сказав я собі, не думай більше про Мудрість, проси допомоги в Науки.
2
У нас є різноманітні й дивовижні Годинники, й інші, які мають Поперемінний Хід… У нас є також Доми Обману Чуттів, де ми успішно здійснюємо всякого роду Маніпуляції, Фальшиві З’яви, Омани та Ілюзії… Все це, сину мій, багатства Дому Соломонового.
До мене повернулося панування над нервами та уявою. Я мав розіграти це з іронією, так, як грав ще декілька днів тому, не втягуючись. Я перебував в музеї, й мені треба було поводитися вельми хитро і тверезо.
Я з надією поглянув на літаки наді мною: я міг би видертися в кабіну біплану і очікувати ночі, уявляючи, начебто я лечу над каналом Ла-Манш, наперед смакуючи нагородження орденом Почесного Легіону. Марки автомобілів унизу відлунювались у мені солодкою ностальгією… «Іспано-Сюїза» 1932 року, красива й привітна. Не годиться, бо занадто близько до каси, але я, можливо, зміг би обдурити службовця, якби постав перед ним у бриджах, даючи дорогу пані у кремовому костюмі, з довгим шарфом навколо тендітної шиї, у капелюшку дзвонястої форми на хлопчачій стрижці. Сітроен C6G ’31 року демонстрував себе лише у розрізі, добра модель для навчання, але як схованка сміховинний. Не могло бути й мови про парову машину Кюньо, схожу на велетенський котел чи виварку. Треба було поглянути праворуч, де вздовж стіни вишикувалися старовинні велосипеди з великими квіткуватими колесами, самокатні draisiennes[5] із плоскою рамою, які навіювали думки про джентльменів у циліндрах, лицарів поступу, що прогулюються Булонським Лісом.