Я опинився поруч із Бельбо. Він був з якоюсь жінкою, яку я часто бачив у барі й яку вважав його подругою (пізніше вона зникла, і тепер я знаю, чому — прочитавши одну історію у файлі про доктора Ваґнера).
«Ви теж?» запитав я.
«Що ж робити», посміхнувся він ніяково. «Треба ж рятувати душу. Crede firmiter et ресса fortiter[50]. Вам нічого не нагадує ця сцена?» Я озирнувся навколо. Був сонячний пополудень, один з тих днів, коли Мілан чудовий, — жовті фасади будинків на тлі ніжно-металевої барви неба. Поліціянти попереду нас мали на собі панцери з шоломів і пластикових щитів, що виблискували наче сталеві. Якийсь комісар у цивільному, але перепоясаний яскравою трикольоровою стрічкою, походжав уздовж шереги своїх людей. Я озирнувся на голову походу: юрма колихалася, тупцюючи на місці, люди були вишикувані в нерегулярні, зміясті ряди; людська маса, здавалося, наїжачилася кийками, прапорами, полотнищами гасел, палицями. Нетерплячі шереги час від часу починали заводити ритмоване скандування; вздовж крил гарцювали активісти з червоними хустинками на чолі, у строкатих сорочках, з прикрашеними металевими цвяхами ременями на збляклих від дощів та сонця джинсах; навіть згорнені знамена в їхніх руках, що приховували недоладну зброю, здавалися мазками фарби на палітрі; я подумав про Дюфі та про його веселощі. Дюфі засоціювався мені з Ґійомом Дюфе. Мені здавалося, що я опинився в якійсь мініатюрі; посеред невеликого натовпу обабіч шерег я розгледів декілька андрогінних жінок, які нетерпляче дожидалися обіцяного їм великого свята відваги. Але все це промайнуло в моїй голові, наче блискавиця, я відчув, що повторно переживаю якусь іншу подію, але не міг згадати, яку саме.
«Хіба це не взяття Аскалону?» запитав Бельбо.
«Клянуся святим Яковом, моїм покровителем», сказав я йому, «це справді поєдинок хрестоносців! Нема сумніву, що цього вечора дехто з цих людей потрапить до раю!»
«Авжеж», мовив Бельбо, «але як знати, з якого боку сарацини?»
«Поліція — явно тевтонська», зауважив я, «а ми могли б бути раттю Александра Невського, але я, либонь, плутаю різні тексти. Погляньте туди, на цю групу, це, мабуть, люди графа д’Артуа, вони аж трусяться від нетерплячки кинутися в бій, адже не можуть стерпіти зневаги, і вже прямують до ворожих рядів, провокуючи їх погрозливими вигуками!»
І це трапилося саме в ту хвилину. Я добре всього не пам’ятаю, похід зрушив з місця, група активістів з ланцюгами та в лижних шапках, вигукуючи агресивні гасла, розпочала натискати на шереги поліції, щоб відкрити собі дорогу на майдан Сан-Бабіла. Лев заворушився, і досить рішуче. Перша шерега поліції розсунулася і з’явилися пожежні помпи. З передових позицій демонстрантів полетіли перші більярдні кулі, перші камені, група поліціянтів рішуче виступила вперед, щосили пускаючи в хід кийки, і похід захвилювався. В цю мить десь далеко, в кінці вулиці Ляґетто, пролунав постріл. Можливо, то був лише звук тріснутої шини, а може, петарда чи навіть справжній постріл з пістолета, як попередження з боку тих груп, які за кілька років постійно застосовуватимуть Р 38.
Настала паніка. Поліція приготувала зброю, пролунав сигнал до наступу, похід розділився на войовничих, які приймали виклик до сутички, та інших, які вважали, що їх завдання виконане. Я кинувся тікати вздовж вулиці Лярґа, охоплений божевільним страхом дістати від когось удар тупим предметом. Раптом я опинився поруч з Бельбо та його приятелькою. Вони бігли досить швидко, але без паніки.
На розі вулиці Растреллі Бельбо схопив мене за руку: «Сюди, юначе», сказав він мені. Я спробував запитати, чому, адже вулиця Лярґа здавалася мені догіднішою і залюдненішою. Від лабіринту вуличок між вулицею Пекорарі та Архиєпископією мене охопила клаустрофобія. Мені здавалося, що там, куди вів мене Бельбо, буде важче злитися з оточенням у тому випадку, якщо з котрогось боку на нас налетить поліція. Він зробив мені знак мовчати, завернув за два-три роги, поступово сповільнив ходу, і, вже йдучи нормальним кроком, ми опинилися якраз позаду Міланського собору; рух тут був нормальний і сюди не долинав відгук баталії, що розгорталася менш ніж за двісті метрів. Все ще мовчки ми обійшли собор і опинилися навпроти фасаду, з боку Галереї. Бельбо купив пакетик корму і з янгольським виглядом почав годувати голубів. Ми повністю злилися з суботньою юрбою, ми з Бельбо — у піджаках та краватках, дівчина — у звичайній одежі міланських жінок: сірий светр під шию і нитка перлин, здається, штучних, а може, й ні. Бельбо представив її мені: «Це Сандра, ви знайомі?»
«З вигляду. Привіт».
«Розумієте, Казобоне», сказав мені тоді Бельбо, «ніколи не слід тікати по прямій лінії. Беручи приклад з герцогів Савойських у Турині, Наполеон III наказав розтельбушити Париж та перетворити його у мережу бульварів, і всі захоплюються цим як шедевром урбаністичного мистецтва. А насправді прямі вулиці потрібні для того, щоб краще контролювати збунтовані натовпи. При змозі, як це маємо на Єлисейських Полях, треба, щоб і бічні вулиці були широкі й прямі. Такої змоги не було, приміром, у випадку вуличок Латинського Кварталу, і саме тут травень ’68 знайшов своє найповніше вираження. Коли тікаєш, слід тікати вузькими вуличками. Жодні сили громадського порядку не можуть контролювати їх усі, та й поліціянти бояться заглиблюватися у них невеликими групами. Якщо й зустрінеш там одного-двох поліціянтів, то вони боятимуться тебе більше, ніж ти їх, і ніби за взаємною згодою ви щодуху кинетесь тікати в протилежних напрямках. Якщо не знаєш добре цього району, за день перед тим, як узяти участь у масовому вічі, слід провести розвідку місцевости, а тоді розташуватися на тому розі, звідки відходять малі вулички».
«Ви проходили навчання в Болівії?»
«Методи виживання можна засвоїти лише в дитинстві, хіба що в дорослому віці ви служили в ‘зелених беретах’. Я пережив погані часи, часи партизанської війни, це було в ***», і він назвав мені село на стикові провінцій Монферрато та Лянґе. «Ми евакуювалися з міста в сорок третьому, розрахунок винятково вдалий: якраз добрий час і добре місце, щоб відчути все сповна — облави, СС, стрілянину на вулицях… Пригадую, як одного вечора я піднімався на пагорб, ідучи за свіжим молоком на ферму, і тут чую якийсь звук над головою, між верхівками дерев — фур-р-р, фур-р-р. Я усвідомлюю, що з віддаленого пагорба передо мною обстрілюють із кулемета залізничну лінію, яка пробігала в долині, за моїми плечима. Інстинкт підказав мені тікати або кинутися на землю. Я роблю помилку й біжу в напрямі долини, і в певну мить чую на полі навколо себе якийсь тріск — чак, чак, чак. Це були кулі, що падали, не долетівши до залізниці. І я зрозумів, що якщо з високої гори стріляють далеко в напрямку долини, тікати слід під гору: що вище піднімаєшся, то вище над твоєю головою пролітають кулі. Моя бабуся, під час однієї перестрілки між фашистами та партизанами, що виступали одні проти других з двох боків кукурудзяного поля, додумалася до чудового виходу: оскільки в який бік не тікай, завжди ризикуєш дістати сліпу кулю, вона кинулася на землю посередині поля, якраз між двома лініями стрільців. Вона лежала так десять хвилин, обличчям до землі, сподіваючись, що жодна з шерег не підійде занадто близько. І все обійшлося. Бачите, коли таких речей вчишся змалечку, вони залишаються у нервовій системі назавжди».
«Значить, ви брали участь у русі опору, як заведено казати». «Як глядач», сказав він. І в його голосі я відчув легку ніяковість. «У сорок третьому мені було одинадцять років, а в кінці війни — неповних тринадцять. Надто рано, щоб брати участь, достатньо, щоб спостерігати за всім, я б сказав, з фотографічною увагою. Та й що мені було робити? Я дивився. І тікав, як сьогодні».
«Зараз ви могли б самі про це написати, замість того, щоб виправляти чужі книжки».
«Все вже написано, Казобоне. Якщо б мені тоді було двадцять років, у п’ятдесятих роках я писав би поетичні мемуари. На щастя, я народився запізно. Коли я досяг того віку, коли можна писати, мені вже не залишалося нічого іншого, як читати вже написані книжки. З іншого боку, там, на пагорбі, я міг закінчити життя з кулею в лобі».