Захисна шкіряна маска для експериментів з кальцинації. Овва, та невже? Невже цей добродій біля свічок під дзвоном справді надягав отаку машкару каналізаційного щура, цей убір іншопланетного загарбника, лише для того, щоб не подразнювати собі очей? Oh, how delicate, doctor Lavoisier[7]. Якщо ти хотів вивчати кінетичну теорію газів, навіщо тобі було так детально відтворювати маленький еоліпіл, кулю з дзьобиком, що, нагрівшись, обертається, випльовуючи пару, якщо перший еоліпіл створив Герон, в епоху Гнози, як пристрій для побудови говірких статуй та інших чудес єгипетських жерців?
А яке було призначення апарата для вивчення гнильної ферментації, датованого 1789 роком — вдалий натяк на сморідних покидьків Деміурга? Вервечка скляних трубок, які з утроби у формі бульбашки через підтримувані підпорками кулі та канали проходять між двома колбами, і серпентинами, які впадають у порожнечу, передають з одної колби в іншу якусь есенцію… Гнильна ферментація? Balneum Mariae[8], сублімація ртуті, mysterium conjunctionis[9], виробництво Еліксиру!
А машина для вивчення ферментації (знову) вина? Гра кришталевих арок, які біжать від одного атанору до іншого, виходячи з одного перегінного кубу, щоб опинитися в іншому? А ці невеличкі окуляри, і мініатюрний піщаний годинник, і маленький мікроскоп, лінза; схожий на клинописний знак лабораторний ножик, лопатка з важільцем виштовхування, скляне лезо, невеличкий тигель з трисантиметрової вогнетривкої глини для створення гомункулюсів завбільшки з гнома, нескінченно мала утроба для наймініатюрніших клонувань, шабатурки з червоного дерева, наповнені маленькими білими пакетиками, схожими на облатки сільського аптекаря, загорненими у списані таємничими літерами пергамени, з мінералогічними зразками (так нам кажуть), а насправді там фрагменти Плащаниці Василіда, ковчеги з крайньою плоттю Гермеса Трисмегіста; молоток оббивальника, довгий та тонкий, насправді призначений для того, щоб його ударом звістувати початок найкоротшого судного дня, аукціону квінтесенцій, що мав відбутися серед Малого Народу Ельфів Авалону, чудернацький, крихітний апарат для аналізу згорання масел, скляні кульки, розміщені пелюстками чотирилисника, ще інші чотирилисники, з’єднані між собою золотими трубками, відтак чотирилисники, з’єднані з іншими кришталевими трубками, а ці — з мідним циліндром, а ще нижче — інший, прямовисний циліндр із золота та скла, й інші трубки, що ведуть униз, обвислі відростки, тестикули, залози, нарости, чубчики… І це новітня хімія? І невже варто було гільйотинувати за це автора, коли все одно ніщо не виникає і ніщо не знищується? Чи його вбили, щоб він замовк про ту істину, яку розкрило його лицемірство, як Ньютон, котрий прип’яв нам крила, та проте далі медитував над Кабалою і якісними есенціями?
Зала Лавуазьє в Консерваторії — це визнання, закодоване послання, короткий виклад усього Консерваторію, що глузує з зарозумілости новітнього розуму і шепоче про інші таємниці. Якопо Бельбо мав рацію, Розум помилявся.
Я поспішав, пора наближалася. Ось і метр, кілограм й усі одиниці, фальшиві запоруки запорук. Я дізнався від Альє, що секрет пірамід розкривається, якщо розрахунки робити не в метрах, а в стародавніх ліктях. Ось арифметичні машини, позірний тріумф кількісного, а насправді благовість окультних властивостей чисел, повернення до джерел Нотарікону рабинів, що тікали рівнинами Європи. Астрономія, годинники, автомати. Горе мені, якщо я зупинюся між цими новими одкровеннями. Я проникав у серцевину якогось таємного послання у формі раціоналістичного Theatrum. Мерщій, мерщій, згодом, між годиною зачинення та північчю, я зможу роздивитися всі предмети, які в косому світлі заходу набували своєї справжньої подоби постатей, а не інструментів.
Швидше, я минаю зали ремесел, енергії, електрики, у вітринах яких я й так не зміг би заховатися. В міру того, як передо мною відкривалося значення цієї низки зал, мене охоплював страх, що я не встигну знайти схованку, аби бути присутнім на нічному виявленні їх таємного призначення. Тепер я вже мчав, наче зацькований — зацькований годинником і жаским просуванням цифр уперед. Земля невблаганно оберталася, година наближалася, ще трохи — і мене виженуть.
І тоді, перетнувши галерею електричних пристроїв, я досяг невеличкої зали скла. Яка нелогічність розпорядилася, щоб поряд з найпередовішими, найдорожчими витворами сучасної винахідливости тут знайшовся закуток, присвячений практикам, що були відомі ще фінікійцям тисячоліття тому? У цій залі все перемішалося, тут китайська порцеляна та андрогінні вази Ляліка сусідували з керамікою, майолікою, фаянсом, муранським склом, а в глибині, у величезному футлярі, в натуральну величину — тривимірний лев, що вбиває змія. Позірною причиною його присутности було те, що вся група була виконана у скляній пасті, проте повинна бути інша, символічна причина. Я намагався згадати, де я міг уже бачити цей образ. Згодом я згадав. Деміург, огидний продукт Софії, перший архонт, Ялдаваот, відповідальний за світ та за його радикальну ваду, мав форму змія і лева, а його очі палали вогняним світлом. Може, весь Консерваторій був відображенням того мерзенного процесу, внаслідок якого Огдоада, у повноті свого первісного начала, Маятника, і в сяйві Плероми, з еону в еон розшаровується, і все перетворюється у космічне царство, де панує Зло. Але в ту мить цей змій і цей лев говорили мені, що моя подорож утаємничення, — на жаль, à rebours[10], — уже закінчується, і невдовзі я побачу світ не таким, яким він повинен бути, а таким, яким він є насправді.
І справді, я помітив, що у правому кутку, навпроти вікна, є рубка з Перископом. Увійшовши туди, я опинився перед схожою на капітанський місток скляною плитою, на якій я бачив, як миготіло, наче фільм, дуже розпливчасте зображення якоїсь міської вулиці. Тоді я похопився, що зображення було спроектоване іншим екраном, розміщеним у мене над головою, де воно здавалося перевернутим уверх ногами, і цей другий екран був окуляром примітивного перископа, зробленого з двох скріплених під тупим кутом великих коробок, причому довша коробка висувалася, неначе труба, назовні рубки, над моєю головою і за моєю спиною, сягаючи верхнього вікна, де вона, звичайно ж, через внутрішню гру лінз, яка давала їй великий кут зору, ловила зовнішні образи. Прикинувши відстань, яку я подолав, піднімаючись, я збагнув, що перископ дозволяв мені бачити зовнішній простір так, немовби я дивився крізь верхні вітражі апсиди Сен-Мартена — ніби останнє видіння повішаника, що висить на Маятнику. Коли мої очі пристосувалися до цього тьмяного зображення, я побачив вулицю Вокансон, на яку виходили хори, та вулицю Конте, що була уявним продовженням нави. Вулиця Конте виходила на вулицю Монґольф’є ліворуч та на вулицю Тюрбіґо праворуч, на розі я бачив два бари, «Вік-Енд» і «Ротонду», а навпроти — фасад з написом, який я ледве розібрав, LES CREATIONS JACSAM[11]. Перископ. Не зовсім зрозуміло, чому він знаходиться у залі скляних виробів, а не в залі оптичних приладів, отже, це знак того, що важливо, аби можна було виглянути назовні саме в цьому місці, з цього погляду, але я не розумів причин такого рішення. Чому ця позитивістична, жюльвернівська усипальниця міститься саме тут, поряд із символічним закликом лева та змія?
У будь-якому випадку, якби мені вистачило сили і відваги зостатися тут ще кільканадцять хвилин, сторож, можливо, мене не помітить.
І я залишався у тому підводному човні впродовж часу, який здався мені неймовірно довгим. Я чув кроки запізнілих відвідувачів, ходу останніх сторожів. Мене спокушало скрутитися калачиком під капітанським містком, щоб певніше уникнути можливого неуважливого погляду, але потім я стримався, адже залишившися стояти, я завжди міг би — якби мене помітили — зробити вигляд заглибленого у споглядання відвідувача, що затримався помилуватися цим чудом.
8