Запах затхлости, прогірклих недопалків, повсюди переповнені попільнички, умивальник у кухні повен брудних тарілок, смітник напханий розтельбушеними консервними бляшанками. У кабінеті на полиці — три порожні пляшки з-під віскі, у четвертій ще залишилось на два пальці спиртного. Це було помешкання людини, яка провела останні дні не виходячи, абияк споживаючи їжу, працюючи в шаленому ритмі, наче наркоман.
Всього було дві кімнати, заповнені книжками, складеними купами в кожному куті, а полиці стелажів гнулися під їх вагою. Я відразу помітив стіл з комп’ютером, друкарку, коробки з дискетами. Декілька картин на небагатьох місцях на стіні, не зайнятих стелажами, а прямо навпроти столу — гравюра XVII сторіччя, репродукція, старанно оправлена в раму, алегорія, якої я не помітив місяць тому, коли піднявся сюди, щоб випити пива, перш ніж вирушити у відпустку.
На столі — фото Лоренци Пеллеґріні з присвятою, написаною крихітними і дещо дитячими буквами. Було видно лише обличчя, але погляд, сам погляд вселяв у мене неспокій. Інстинктивним порухом делікатности (чи ревнощів?) я обернув фото, не читаючи присвяти.
Там було декілька папок. Я пошукав чогось цікавого, але то були лише роздруки кошторисів видавничих проектів. Посеред тих документів я знайшов, однак, роздрук одного файла, який, судячи з дати, стосувався, очевидно, перших спроб із текстовим процесором. І справді, він називався «Abu». Я пригадав собі майже дитячий ентузіазм Бельбо, бурчання Ґудрун, іронію Діоталлеві, коли Абулафія вперше з’явився у видавництві.
Ім’я «Abu» було, безперечно, особистою відповіддю Бельбо на докори в його адресу, студентською витівкою, забавою неофіта, але воно багато говорило про ту пристрасть до комбінацій, з якою Бельбо підступав до машини. Хоча зі своєю блідою посмішкою він завжди твердив, що з тої хвилини, коли він виявив, що не може бути головним героєм, він вирішив стати проникливим глядачем, — даремно писати, якщо нема на те серйозної причини, краще переписувати книжки інших, саме це робить добрий редактор у видавництві, — У цій машині він знайшов щось на зразок наркотика, його пальці бігали по клавіатурі, наче він, не боячись осуду, імпровізував на тему Petit Montagnard на старому домашньому фортепіано. Він не мав наміру творити: писання сповнювало його жахом, він знав, що це була не творчість, а випробування дієвости електронного мозку, звичайні вправи. Але, забуваючи про фантоми, які зазвичай переслідували його, він знайшов у цій грі можливість виразити властиве п’ятдесятилітній людині друге юнацтво. В кожному разі, його природний песимізм, його нелегкі порахунки з минулим якимось чином розчинялися у бесіді з неорганічною, предметною, слухняною, безвідповідальною пам’яттю на транзисторах, настільки по-людськи нелюдською, що вона давала йому змогу не відчувати його звичного незадоволення існуванням.
О, який чудовий пізньолистопадовий ранок, на початку було слово, заспівай мені, богине, про Ахілла, сина Пелея, дам, кавалерів, зброю, кохання. Крапка і воно само починає новий абзац. Пробуй, пробуй, пробуй, parakaló, parakaló[14], маючи відповідну програму, можеш робити навіть анаграми, якщо ти написав цілий роман про героя-конфедерата на ймення Рет Батлер та химерну панночку, яку звали Скарлет, і починаєш відчувати докори сумління, тобі треба всього лиш дати команду, і Абу замінить усіх Ретів Батлерів на князя Андрєя, а всіх Скарлет — на Наташу, Атланту — на Москву, і ти написав войну і мір.
Абу зараз зробить одну річ: я надрукую цю фразу, дам Абу наказ замінити кожне «а» на «акка» і кожне «о» на «улла», і в результаті матимемо речення майже фінською мовою.
Аккабу заккаракказ зруллабить улладну річ: я паккадрукую що фракказу, даккам Аккабу наккакакказ заккамінити куллажне «акка» накка «аккаккакка» і куллажне «улла» накка «уллакка», і в результаккаті улладержимулла речення маккайже фінськуллаю муллавуллаю.
Яка радість, яке запаморочення різнорідністю, о мій ідеальний читачу/писарю, що страждаєш ідеальним безсонням, о поминки фіннеґана, о граціозна й доброзичлива тварино. Він не допомагає тобі думати, але допомагає тобі, бо ти мусиш думати за нього. Абсолютно духовна машина. Пишучи гусячим пером, мусиш шкрябати по засмальцьованому папері й щоразу макати перо в чорнило, думки набігають одна на одну і зап’ястя не встигає за ними; коли друкуєш на друкарській машинці, літери набігають одна на одну, і ти не можеш продовжувати зі швидкістю своїх нервових імпульсів, а лише у неповороткому темпі механіки. А от з ним (з нею?) пальці фантазують, розум легко торкається клавіатури, тебе вже несуть золотисті крила, і нарешті ти з першої спроби можеш зосередитися на погляді суворого критичного розуму на щастя.
Осбь щро я зтроблю тепьр, вмзьмуе цмй набмр ормфографічних хмиер іт накжду машииім скогіпіювмти йоого ізаписати уц тивмчасовійф иамйяті, ат тодн зновгу витгти йогго зм цьолго лімбу назавд на екрн як провдовженнія йогго ссамго.
Оце я писав насліпо, а тепер узяв цей набір орфографічних химер і наказав машині повторити цю помилку як продовження її самої, але в копії я все виправив і нарешті фраза видається цілком зрозумілою, бездоганною, і так зі сміття я вибрав Чисте Зерно[15].
Покаявшись, я міг викинути першу фразу: але я залишаю її, лише аби показати, як на цьому екрані можуть співіснувати «є» і «мало бути», випадковість і доконечність. Але я міг би забрати цю недоладну фразу лише з видимого тексту, а не з пам’яті, зберігаючи так архів своїх метаморфоз і позбавляючи всеїдних фройдистів та віртуозів текстових варіантів задоволення від здогадів, їхнього хліба й академічної слави.
Це краще, ніж справжня пам’ять, адже остання ціною важких зусиль вчиться пам’ятати, але не забувати. Діоталлеві сефардично шаленіє від вигляду палаців з парадними сходами, зі статуєю воїна, який вчиняє жахливий злочин над безборонною жінкою. А далі — коридори з сотнями кімнат, у кожній зображення якогось незвичайного явища, миттєві з’яви, тривожні події, ожилі мумії, і до кожного образу, о вікопомна, ти приєднуєш думку, категорію, елемент космічного облаштунку, якийсь силогізм, чи нечуваний сорит, ланцюги максим, намиста гіпаллаг, троянди зевгм, танці гістерон-протерон, лоґой-апофантікой, ієрархії стойхейя[16], процесії рівнодень та паралаксів, гербарії, генеалогії гімнософістів — і так далі у безмежжя — о Раймундо, о Камілло, вам достатньо було повернутися в думках до ваших візій і ви одразу відтворювали великий ланцюг буття, in love and joy[17], адже все те, що у всесвіті розчленовується, у вашій голові вже об’єдналося в одному томі, а Пруст міг би викликати у вас лише посмішку. Але тоді, коли ми з Діоталлеві задумували створити ars oblivionalis[18], нам не вдалося знайти законів забування. Все даремно, можна податися на пошуки втраченого часу, йдучи за живими слідами, як Хлопчик-Мізинчик у лісі, але знайденого часу навмисне стерти не можна. Хлопчик-Мізинчик завжди повер-тається, наче ідея-фікс. Науки забуття не існує, ми все ще захрясли у випадкових природних процесах — мозкових пошкодженнях, амнезії чи таких кустарних практиках, як наркотики, алкоголь, забуття сном чи самогубство.
15
16