Сі слова молода жупаниця мовила з останніх сил, далебі, крикнула в вічі руському князеві. Гатило махнув на неї рукою, й можі, що віддалік стояли за дверима, схопили її й потягли надвір. Жупаниця ледь упиралась, і не тому, що хотіла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собі вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало широко ступати. Й жоні зрадника, й нащадкові його, й усьому родові до четвертого коліна, як того вимагав закон руський, належала смерть, і всі те знали, й жупаниця теж, і ні в кого воно не викликало сумніву й вагання, й ніхто не припускав якоїсь іншої думки.
Гатило виглянув у вікно. Се мало статися не тут, у захопленому римському городі, а десь ген за високими мурами, й троє можів уже виводили жупаницю розвідним мостом у чільні ворота.
Князь крикнув Орестові:
— Біжи напини!
Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у двері. Гатило ж, коли в світлиці не лишилося нікого, тихо зашептав:
— Даруй мені, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба переступив єсмь покон ваш...
Увечері до лойової свічки Гатило сидів і переказував двом ябедникам своїм — Костанові й Русичеві — ябеди до воєводи латинського Еція та до готського конунга Теодоріка. Дяки-ябедники сиділи кожен за окремим писалищем і тримали по розгорненому листі пергамену поперед себе.
— Костане, — сказав Гатило, — пиши римськими письменами: «Непереміжний Аттіла, небом поставлений над землею своєю цар і повелитель усіх людей її, а такоже греків, і римлян, і готів, і бургундів, і франків, і даціян, і всіх язик, що суть під небом, речу до конунга візіготського, роба свого ускоклого. Речу тобі: був єси робом моїм і тако буде. Якщо ж поможеш робові Міровоєві вскочити від мене в землю свою, такоже робові невірному Сватоплукові, звелю припнути погане падло тіла твого до хвоста коня мого й тягати степом». Начертав єси?
— Готово є! — відповів Костан.
— Тепер уп'ять римськими письменами.
Костан умочив писало в тетрамен і підвів очі на Великого князя. Гатило заходився переказувати той самий початок і, коли злічив усі свої титули й достойності, сказав:
— «Міжному ратеводцю Ецію Аттіла рече: «Якщо ти споможеш роба мого Теодоріка-конунга воями, чи кіньми, чи оружно, чи ще як, то бути голові твоїй кромі плечу». Написав єси?
— Ще... — відповів ябедник, не встигаючи за князем, і почав повторювати вголос те, що писав: «...чи ще як... то бути голові твоїй кромі... кромі плечу...»
— Тепер сам начерти до царя латинського, по тому прочетеш мені.
Костан сипнув на вогкий пергамен жменю дрібного піску, струсив додолу й пошкріб писалом у рідкому сивому волоссі. Такі вроки Гатило давав йому не вперше, однак же вельми нелегка то річ догодити Великому князеві. Костан раптом уявив собі обличчя пихатого воєначальника Еція, в якого колись слугував за письмовця. Римлянин обов'язково порве сей згорток цупкого пергамену, як робив завше, коли йому не до смаку виявлялася чиясь ябеда.
Він кілька разів умочав писало в каламарик, і тетрамен щоразу висихав. Нарешті Костан вималював перше слово. «Аттіла», й усе пішло швидко й плавно.
Тим часом Гатило почав наказувати Русичеві ябеду до Борислава, свого намісника всієї Мізії, й Дакії, й Сірмії:
— Пиши: «Гатило, Великий князь київський...»
— Яким письмом? — перепитав ябедник. Гатило подумав.
— Пиши руськими четними різами. Якщо трапить до рук татських, аби не розчитали суть... «Гатило, Великий князь київський, і всієї Русі самодержець, україни Сіврської, й Дерев...»
Закінчивши ябеди, Гатило наказав трьом слам збиратись удосвіта в далеку путь трьома поїздами. Й уранці, щойно сли рушили, як до світлиці Гатилової вбіг між приворітний:
— Княже, готи!
Гатило спершу подумав, що готи зненацька з'явилися під стінами городу Бауракорума, та між сказав:
— Сли готські моляться видіти тебе. Князь посміхнувсь:
— Уводь.
По хвилі двоє кремезних і ще досить молодих русявців з рудими й геть однаковими довгими бородами вклонилися Гатилові до землі. Один з них, певно, сол, щось мовив, і Гатило тільки тоді здогадався, що не покликав перекладача.
— Костана сюди! — гукнув він у прочинені двері. Й коли ябедник увійшов, кивнув до гота, щоб казав свої віншування. Той самий рудобородий почав заповіщатися:
— Герцог фон Дітліб! — і вдарив себе п'ястуком у груди. Тоді вдарив товариша по плечі й сказав: — Райтер Отокар Бітерольф. Христом богом конунг візіготів Теодорік Рудобородий шле братові своєму зичення довгих літ і двадесять жеребців скакової породи.
Гатило мимоволі засміявся на такі зичення й подумав, що всі готи, певно, рудобороді. Але то не мало стосунку до справи, й він заходився пильно слухати готських слів. А діждавшись кінця, кивнув можеві, що заглядав у двері, й щось шепнув йому на вухо, коли той підійшов. Між поволі видибав у сіни, а далі загуркотів чобітьми по мармурових сходинах.
Увечері слам було влаштовано пир, як і належить за руським локоном, бо сол завжди лишається слом, хоч би які вісті він приніс у пазусі. Пирувальники зібралися на відкритій терасі колишнього комітського дому, на колонах та під арками горіли яскраві римські смолоскипи, які майже не кіптюжили, за столом лилися вина й меди, їлись прості й вишукані страви, мовилися здоровиці. На городських же стінах також ні на мить не згасали вогні. Між визубнями кам'яних мурів полискували бронзові, залізні та скоряні шломи й різниці сторожі. Під стінами ж ізсередини городу та поза городом миготіли вогні руського стану й заливали непевним сяйвом усю долину до самого лісу на горі.
У римському стані панувало напруження. Старий, увінчаний лаврами багатьох перемог воєвода Ецій знав, що настала його пора: або він здолає нарешті Аттілу, або ж Західня Римська імперія, зшита з багатьох клаптів і чужорідних тіл, перестане існувати. Третього рішення не було й вороття — теж. Під оружжя стало все здатне до бою ополчення римське, полки всіх підвладних і залежних язиків. Разом із військом імператора Валентинівна були войовничі готи, й се теж багато важило.
Головне полягало в тому, щоб не дати Аттілі з'єднатися з військами вандальського короля Гейза. Сполучені полки римлян і візіготів ударять спершу по головних силах Аттіли, що встиг захопити всю Північно-Східну Галлію. Тоді з тилу гунів припруть залізні тагми константинопольського імператора Маркіана, й якщо ласка Георгія Побідоносця та святого Димитрія Побідника буде на боці християн, культурній Європі судилось існувати й надалі: підвалини сторіччями будованої цивілізації лишаться непохитними во славу істинного бога римських та грецьких патриціїв. І тоді вже нічого не варто буде знищити, змолоти вандалів, які захопили споконвічні римські колонії в Європі й Африці, й повернути їх одвічним володарям.
Римські легіони суворим ладом просувалися трьома колонами. Ті, що були вже в Савої, ввібрали в себе розбиті залоги втрачених міст і фортець полунічних і поспішали на полуніч долиною Родани та Сони. Друге ополчення йшло слідом за ними з П'ємонту. Третя група легіонів, сформувавшись у Медіоланумі[22], побралась понад берегом Середземного моря на захід, щоб з'єднатися з головним осередком готського війська. Сими легіонами правив інший воєначальник римський — Літорій.
Головний воєвода вимагав рішучих і швидких дій від Літорія, й той не давав спочину ні пішакам, ні комонцям. Та коли долинами Тарну й Гаронни Літорій нарешті дістався готських Ландів на березі Біскайської затоки, ні конунга Теодоріка, ні його полків там не було. Літорій негайно розіслав меркуріїв шукати Теодорікове ополчення, та вони один за одним поверталися з нічим. Лише на десятий день приїхав ледве живий від утоми гонець, заморивши десятьох коней.
— Готи аж коло городу Тура на Луарі, — повідомив він.
— Що рече Теодорік? — нетерпляче спитав Літорій.