– Що? – защокало Марійку Ковальову, яка судомно роздумувала: хто з них двох щойно збожеволів?
– Казковий дід, – ввічливо уточнив божевільний Сатана, – чиє обличчя посміхається на всіх різдвяних листівках, вітринах і коробках із подарунками… Він такий популярний, що, здійснюючи обряди на його честь, більшість із вас просто забувають, чий, власне, день народження вони святкують.
– Різдво Христове? – вона вже нічого не розуміла!
– Ви споминали Його рівно двадцять разів, відколи я вас знаю. І не згадали жодного разу.
– Бога? Так хто ж ви, нарешті? – не витримала нерозуміння Марійка. – Вогняний Змій? Воланд? Демон?
– Можете називати мене так, – урвав він мову знудженим жестом руки, – якщо вам буде від цього легше. Демон. Димитрій, Дем’ян, Ян… Я звик. Але я всього лише дух цього Міста. Це, звичайно, не так цікаво, як те, що придумали собі ви, – Вогняний Змій, який обертається на прекрасного юнака, що спокушає юних дів і приносить криваві жертви. Люди не в змозі побачити істину, тому що вона занадто…
– Страшна, – прошепотіла Марійка.
– …занадто нудна, – посміхнувся він без тіні веселощів. – Нудьга – ось головна проблема нинішніх homo Sapiens. Я завжди казав це Килині. Але вона не вірила мені. Вона занадто вірила в людей і не хотіла зрозуміти: вони змінилися, вони вже не здатні сприйняти правду.
– Яку правду? – безнадійно заплуталася вона. – Ти – Батько брехні! Ти погубив Мира. Він написав про тебе! І описав тебе. «Один у трьох особах, і він – обман»!
– Він описав тебе, – стомлено констатував триликий. – Ви так і не зрозуміли, шановна Маріє Володимирівно? Він був упевнений, що Диявол – ви! Три відьми, що допомагали йому. І погубили його!
– О-о-о… – обпала Марійка.
– Ви хочете побачити Диявола? – невесело засміявся брюнет і, розстебнувши темно-синю сорочку, оголив на грудях потертий шкіряний мішечок, майже такий самий, як був у Михайла.
Нічноокий ривком зірвав його з шиї. Поклав на долоню. Ослабив шнурок. І заінтриговано витягнувши шию, Марійка побачила, що нутро шкіряного чотирикутника таїть незрозумілу буру і розсипчасту купку.
– Що це? – спитала вона, вже знаючи відповідь.
– Земля.
– З кладовища, – розуміюче кивнула вона.
Нічноокий похитав головою.
– З капища? З Чорнобиля? Зла земля з Кирилівки? – Марійка відчула себе тупою учасницею ток-шоу. – Це прах? Прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті? Ні, – осяяло її, – присуха! Мир мав рацію! Диявол – любов!
– Я ж казав, – задоволено кивнув брюнет, – ви завжди жадаєте чогось, що інтригує, розбурхує, – забороненого, страшного! Жертв, крові, пороку, смерті й пристрасті… Чи вдаєтеся до іншої крайності й вимагаєте від вашого Бога рятівних чудес, безкоштовних подарунків, променистих знамень. Тому й придумуєте собі Дияволів і Дідів Морозів, – інакше вам нецікаво… Але це просто земля.
– Просто земля, – повторила Марійка.
– Та сама, яка лежить у вас під ногами! Але тисячу років тому люди приносили їй жертви та святкували дні, коли вона прокидалася навесні. І намагалися вмилостивити її, знаючи, що лише вона може покарати їх голодом і озолотити врожаєм. І любили її, як матір, що дала їм життя, і як частину себе, бо, здійснивши свій земний шлях, вони знову ставали нею.
– Ви маєте на увазі, що всі сатанинські обряди – лише деякі рудименти язичництва? – недовірливо скривилася студентка історичного.
– А хіба ви не знали цього завжди? Хіба не цьому вас учили з першого курсу? Але ж це так нудно… Це майже нестерпно: прийняти таку банальну, земну, сірячину правду… – Він зробив важку паузу і здивовано хитнув головою. – Ні, я не в змозі зрозуміти, чому ви так самозакохано переконані, що варто вам пояснити чудо – й воно перестає бути чудом? Ви – не здатні синтезувати навіть клітину! Тому вас і називають сліпими – ви не бачите того, що у вас під ногами, і шукаєте вашого Диявола в написаних вами ж книгах, а Бога – на стелях своїх церков, замість того щоб просто подивитися на небо.
– І будуємо літаки, замість того щоб просто літати…
– Так, – усміхнувся він їй, і вперше за всю розмову його усмішка стала якщо не теплою, то принаймні кімнатної температури. – Ви сліпці, які придумали собі тисячі милиць. Але ти вже стала відьмою[13]. Ти знаєш те, чого не знають вони. Тепер тобі потрібно навчитися бачити. І перестати мучитися нескінченними запитаннями і терзатися, не в змозі знайти на них відповіді, адже, щоб отримати їх, досить лише оглядітися на всі боки…
Марійка машинально огляділась, але замість численних відповідей на запитання побачила тільки меч, який лежав на підлозі, що його упустив Васнецов під час повернення на власне полотно.