Геральт неквапом повернувся в бік Юнганса. Той, викривлюючи поморщене обличчя у скажену гримасу, прицілився з лука. Відьми́н нахилився, беручи меча обіруч. Решта жовнірів у глухій тиші теж здійняли луки.
— На що чекаєте! — ревнув лісничий. — Стріляти! Стріляти в ньо…
Спотикнувся, захитався, подріботів уперед і впав навзнак, — із карку йому стирчала стріла. На древку стріли були смугасті махові пера фазанихи, зафарбовані на жовто у відварі з кори.
Стріли зі свистом і сичанням летіли по довгих пологих параболах з боку чорної смуги лісу. Летіли начебто повільно і спокійно, шумлячи пір’ям, і здавалося, що набирають розгону і сили аж тоді, коли влучають у ціль. А влучали безпомилково, косячи настрозьких найманців, перевертаючи їх у пісок дороги, безвладних і стятих, немов ударені києм соняшники.
Ті, що вціліли, штовхаючи одне одного кинулися до коней. Стріли не переставали свистіти, досягали їх на бігу, доганяли на кульбаках. Тільки троє зуміло рвонути коней у галоп і з вереском рушити, кривавлячи острогами кінські боки. Але й вони далеко не втекли.
Ліс закрив, загатив дорогу. Раптом щез скупаний у сонці піщаний гостинець. Натомість з’явилася щільна непереборна стіна з чорних стовбурів.
Перелякані й остовпілі найманці спинили коней, намагалися завернути, але стріли летіли безперервно. І досягли їх, звалили з сідел. Серед тупання й іржання коней, серед вереску.
А потім запанувала тиша.
Стіна лісу, що замикала гостинець, замиготіла, розпливлася, райдужно засвітилася і щезла. Знову було видно дорогу, а на дорозі стояв сивий кінь, а на сивому коні сидів вершник, — присадкуватий кремезний чоловік зі схожою на мітлу половою бородою, у кубраку з тюленячої шкіри, навкіс оперезаному кратчастим вовняним шарфом.
Сивий кінь, відвертаючи голову і гризучи вуздечку, рушив уперед, високо піднімаючи передні копита, храплячи й бокуючи від трупів, від запаху крові. Вершник, випроставшись у сідлі, підняв руку і раптовий порив вітру вдарив по гілках дерев.
Із заростів на далекому краю лісу з’явилися дрібні постаті в обтислому одязі у бронзові та зелені латки, з обличчями, перетятими смугами, намальованими горіховою шолупиною
— Ceadmil, Wedd Brokiloene! — закричав вершник. — Faill, Ana Woedwedd!
— Faill! — голос з боку лісу, наче повів вітру. Зеленобрунатні постаті почали зникати, одна за одною, танучи серед гущавини бору. Зосталася лише одна, з розвіяним волоссям кольору меду. Зробила кілька кроків, наблизилась.
— Va faill, Gwynbleidd![78] — гукнула, підійшовши ще ближче.
— Прощавай, Моно, — сказав відьми́н. — Я тебе не забуду.
— Забудь, — твердо відповіла вона, поправляючи сагайдак на спині. — Мони нема. Мона — була сном. Я Бренн. Бренн із Брокілону.
Ще раз помахала їм рукою І зникла.
Відьми́н обернувся.
— Мишовуре, — сказав, дивлячись на вершника на сивому коні.
— Геральте, — кивнув головою вершник, міряючи його холодним поглядом. — Цікава зустріч. Але розпочнемо із найважливіших речей. Де Цирі?
— Тут! — крикнула дівчинка, схована між листям. — Можна злазити?
— Можна, — промовив відьми́н.
— Але я не знаю, як!
— Так само, як вилізла, але навпаки.
— Я боюся! Я на самому вершечку!
— Злазь, кажу! Маємо про що порозмовляти, моя панно!
— А про що?
— Чому, до холери, ти туди полізла, замість тікати до лісу? Я б утік за тобою, не мусив би… А, дідько. Злазь.
— Я зробила як той кіт із казки! Що не зроблю, то все відразу погано! Хотіла б я знати, чому.
— І я теж, — сказав друїд, зсідаючи з коня, — хотів би це знати. І твоя бабка, королева Каланте, теж хотіла б це знати. Ну, принцесо, далі, злазь.
Із дерева посипалося листя й сухе гілля. Потім пролунав різкий тріск рваної тканини, а врешті з’явилася Цирі, що охляпом з’їжджала по стовбуру. З відлоги на каптанику зосталося мальовниче шмаття.
— Дядечку Мишовуре!
— Власною персоною, — друїд обійняв та пригорнув дівчинку.
— Тебе бабуся прислала? Дядечку? Вона дуже засмучена?
— Не дуже, — усміхнувся Мишовур. — Вона дуже зайнята, різки замочила. Цирі, дорóга до Цинтри займе нам трохи часу. Використай його і придумай пояснення своїх вчинків. Якщо ти зволиш скористатися з моєї поради, то це мусить бути дуже коротке й дуже змістовне пояснення. Таке, щоб його можна було промовити дуже, дуже швидко. А все ж думаю, що кінцівку тобі, принцесо, доведеться прокричати. Дуже, дуже голосно.