— Що трапилося? — Геральт підвівся у стременах. — Чому ми зупинилися?
— Не знаю, — Борч відвернув голову, а Вея, з дивно напруженим обличчям, швидко промовила кілька слів.
— Під’їду вперед, — сказав відьми́н, — і перевірю.
— Залишися.
— Чому?
Три Галки мовчав, якусь мить дивлячись у землю.
— Чому? — повторив Геральт.
— Їдь, — промовив Борч. — Може, так буде краще.
— Що має бути краще?
— Їдь.
Перекинутий через прірву міст виглядав солідно, збудований був із товстих соснових балок, опертий на чотирикутному стовпі, об який, шумлячи, довгими вусами піни розбивалась течія.
— Гей, Кузько! — крикнув Богольт, підводячи воза. — Ти чого став?
— Чи ж я знаю, який то міст?
— Чому ми сюди їдемо? — спитав Гілленстерн, під’їжджаючи ближче. — Щось мене не тягне пхатися з возами на оту кладку. Гей, шевче! Чому ти сюди ведеш, а не шляхом? Адже шлях іде далі, на захід?
Героїчний отруйник із Голополя наблизився, здіймаючи баранячу шапку. Зодягши поверху сіряка старомодний півпанцир, склепаний, либонь, ще за панування короля Самбука, виглядав він напрочуд кумедно.
— Дорога тудойку коротша, милостивий пане, — сказав він не канцлерові, а просто Недамирові, обличчя якого далі виражало просто болісну нудьгу.
— А це як? — спитав Гілленстерн, зморщившись. Недамир не вшанував шевця навіть уважнішим поглядом.
— Це, — сказав Козоїд, вказуючи на три щербаті вершини, що горували над околицею, — К’ява[7], Боривітруля і Скакуновий Зуб. Шлях до руїн старої фортеці веде, обходить К’яву з півночі, за витоками ріки. А мостом можемо дорогу скоротити. Узвозом переїдемо на рівне через плай. А як тамка драконових слідів не знайдемо, то підемо далі на схід, яри передивимося. А ще далі на схід рівнісінькі поля, пряма дорога звідти до Кейнгорну, до ваших, пане, володінь.
— А де ж ти, Козоїде, таких знань про ці гори набрав? — спитав Богольт. — При шевському копилі?
— Ні, пане. Я тута замолоду уці[8] пас.
— А витримає міст? — Богольт устав на козлах, глянув вниз, на спінену ріку. — Прірва яких сорок сажнів має.
— Витримає, пане.
— А звідки тут узагалі міст, у цій глушавині?
— Цього моста, — сказав Козоїд, — тролі давніми часами побудували, бо хто сюдою їздив, мусів їм дорого платити. Але рідко туткай їздили, то тролі з торбами пішли. А міст зостався.
— Повторюю, — гнівно сказав Гілленстерн, — вози в нас зі знаряддями та пашею, можемо застрягнути на бездоріжжі. Чи не краще їхати шляхом?
— І шляхом можна, — знизав плечима швець, — але то дальша дорога. А король запевняв, що так йому до дракона пильно, так його виглядає, як шуліка дощового черв’яка.
— Як шуліка дощу, — поправив канцлер.
— Та нехай собі дощу, — погодився Козоїд. — А мостом і так ближче.
— Ну то гайда, Козоїде, — вирішив Богольт. — Рушай передом, ти зі своїм військом. У нас такий звичай — вперед найвойовничіших пускати.
— Не більше одного воза зарáз, — перестеріг Гілленстерн.
— Добре, — Богольт шмагнув коня, віз задуднів по балках мосту. — За нами, Кузько! Пильнуй, чи рівно колеса їдуть!
Геральт стримав коня, дорогу йому перегородили лучники Недамира у своїх пурпурово-золотих каптанах. Лучники з’юрмилися на кам’яному майданчику.
Відьми́нова кобила пирхнула.
Земля задрижала. Гори затремтіли, зубатий край скельної стіни раптом розплився на тлі неба, а сама стіна озвалася до них глухим відчутним гудінням.
— Увага! — гукнув Богольт по той бік мосту. — Увага там!
Перше каміння, поки що дрібне, зашуміло і застукало по спазматично тремтячому урвищі. На Геральтових очах частина дороги, роззявляючись у чорну щілину, яка жахливо швидко більшала, — обірвалася, з оглушливим шумом полетіла у прірву.
— На коней!!! — гарикнув Гілленстерн. — Милостивий пане! На той бік!
Недамир, із головою, притуленою до гриви коня, метнувся на міст, за ним стрибнули Гілленстерн та кілька лучників. За ними, дуднячи, на тріскаючі балки ввалився королівський фургон, на якому лопотіла хоруговка з грифом.
— Це лавина! З дороги! — завив ззаду Ярпен Зигрин, хльоскаючи бичем кінські зади, випереджаючи другого Недамирового воза і розштовхуючи лучників. — З дороги, відьми́не! З дороги!
Повз віз краснолюдів чвалом проїхав Ейк із Денесле, випростаний і незворушний. Коли б не смертельно бліде обличчя та губи, затиснуті в розірваній гримасі, можна б подумати, що мандрівний лицар не помічає каменів і брил, які сипалися на шлях. Ззаду, з групи лучників хтось дико кричав, іржали коні.