— З цойглом були якісь труднощі? — чародійка занурила паличку в флакончик і щось собі крапнула в друге око, при цьому кумедно надимаючи губи.
— Нічого особливого.
З відкритого вікна долинули ломотання, різкий тріск ламаного дерева і белькотливий голос, що фальшиво і неточно повторював приспів популярної грубіянської пісеньки.
— Цойгл, — чародійка сягнула по черговий флакончик з вражаючої батареї на столі, вийняла з нього пробку. В кімнаті запахло бузком та аґрусом. — Ну будь ласка. Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьми́на, ти не мусиш блукати по пустків’ях. Знаєш, Істредд каже, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів та трясовин займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища.
Геральт, як зазвичай, скривився на згадку про Істредда. Йому вже неабияк обридли захоплені відгуки Єнніфер про геніальність Істредда. Навіть якщо Істредд мав рацію.
— Істредд має рацію, — вела далі Єнніфер, втираючи щось пахнуче бузком та аґрусом у щоки й повіки. — Глянь сам, псевдощури в каналах та підвалах, цойгли на смітнику, пласкви у забруднених канавах та стоках, гудієри[14] у млинівках. Це майже симбіоз, не вважаєш?
І гулі на цвинтарях, що пожирають покійників уже наступного дня після похорону, подумав він, споліскуючи з себе мило. Повний симбіоз.
— Так, — чародійка відсунула флакончики й баночки. — В містах теж можна знайти заняття для відьми́на. Я думаю, що ти колись осядеш у якомусь місці, Геральте.
Швидше мене грець поб’є, подумав він. Але вголос цього не сказав. Суперечка з Єнніфер, як він це вже знав, безумовно призводила до сварки, а сварка з Єнніфер не належала до безпечних речей.
— Ти закінчив, Геральте?
— Так.
— Вилазь із ночов.
Не встаючи, Єнніфер недбало махнула рукою і промовила заклинання. Вода з шаплика разом із тією, що вилась на підлогу, і тією, що стекла з Геральта, з шумом скупчилася у напівпрозору кулю та зі свистом вилилась через вікно. Почувся голосний плюскіт.
— А зараза б вас витяла, курчі сини! — пролунав знизу розлючений крик. — Чи вам ніде сцини вилити? Бодай би вас воші живцем зжерли, бодай вас покрутило, щоб ви здохли!
Чародійка зачинила вікно.
— Єн, дідько, — зареготався відьми́н. — Ти могла викинути ту воду кудись подалі.
— Могла, — муркнула чародійка. — Але мені не хотілося.
Взяла зі столу каганець і підійшла до нього. Біла нічна сорочка, обліплюючи тіло в русі, робила її надзвичайно привабливою. Більше, ніж коли б вона була оголеною, подумав.
— Я хочу тебе оглянути, — сказала. — Цойгл міг тебе дряпнути.
— Не дряпнув. Я б відчув.
— Після еліксирів? Не сміши мене. Після еліксирів ти не відчув би відкритого перелому, поки не почав би чіплятися кісткою за паркани. А на цойглеві могло бути все що завгодно, в тому числі правець і трупна отрута. У разі чого ми мали б час на протидію. Обернися.
Відчував на тілі м’яке тепло полум’я каганця, інколи дотик її волосся.
— Наче все гаразд, — сказала. — Ляж, доки еліксири не звалили тебе з ніг. Ці суміші збіса небезпечні. Ти себе повільно вбиваєш.
— Я мушу заживати їх перед боєм.
Єнніфер не відповідала. Знову сіла перед дзеркалом, повільно розчесала чорні круті блискучі кучері. Завжди чесала волосся, перш ніж лягти в ліжко. Геральт вважав це дивацтвом, але просто обожнював спостерігати за нею при цьому дійстві. Підозрював, що Єнніфер це знала.
Раптом стало дуже холодно, а еліксири справді трусили ним, шия німіла, внизу живота вирами плавали млості. Тихцем вилаявся, впав на ліжко, не перестаючи при цьому дивитися на Єнніфер.
Рух у кутку кімнати привернув його увагу, притягнув погляд. На криво прибитих до стіни, обснованих павутинням оленячих рогах сидів чорний, немов смола, невеликий птах.
Повернувши голову вбік, дивився на відьми́на жовтим нерухомим оком.
— Що це, Єн? Звідки це тут узялося?
— Що? — Єнніфер повернула голову. — А, це. Це боривітер.
— Боривітер? Боривітри бувають рудо-чубарі, а цей чорний.
— Це чародійський боривітер. Я його зробила.
— Нащо?
— Він мені потрібен, — відрізала вона. Геральт не питався більше, знав, що Єнніфер не відповість.
— Ти йдеш завтра до Істредда?
Чародійка відсунула флакончики на край столу, сховала гребінь до шкатулки і замкнула потрійну рамку дзеркала.
— Йду. З самого ранку. А що?
— Нічого.
Вона лягла обіч нього, не гасячи каганця. Ніколи не гасила світла, не терпіла засинати в темряві. Чи каганець, чи ліхтар, чи свічка, — мусили догоріти до кінця.
14
Загалом гудієра — це рослина родини зозуленцевих, але, схоже, у світі Геральта так називається якась неприємна тварина.