Відьми́н кивнув головою на знак, що чув. Також знав ціну, яку за голову Цикади давали у Визимі, Кельфі та Фатвейрі. Якби його спитали, він сказав би, що це надто низька ціна. Але ніхто не питав.
— Добре, — промовив Цикада. — Наскільки мені відомо, староста тебе чекає. Можеш іти. Але знаєш що, приятелю, меча залиш. Мені тут, вважай, платять, щоб я за таким церемоніалом пильнував. Ніхто зі зброєю не має права підійти до Гербольта. кумекаєш?
Геральт байдуже знизав плечима, розстебнув пояса, обмотавши ним піхви, вручив меча Цикаді. Цикада посміхнувся краєм губ.
— Ну прошу, — сказав. — Як ґречно, ані слова протесту. Я так і знав, що чутки про тебе перебільшені. Хотів би я, щоб ти колись мого меча попросив, отоді б побачив мою відповідь.
— Гей, Цикадо! — гукнув раптом староста, встаючи. — Пропусти його! Ідіть сюди, пане Геральте, вітаю, вітаю. Відійдіть, панове купці, зоставте нас на хвилинку. Ваші інтереси мусять поступитися справам, для міста важливішим. Петицію прошу передати моєму секретареві.
Вдавана щирість привітання не підманула Геральта. Він знав, що єдине її призначення — стимулювати торги. Купці дістали час на обдумування того, чи хабарі достатньо високі.
— Поб’юся об заклад, що Цикада намагався тебе спровокувати. — Гербольт, недбало звівши долоню, відповів на так само недбалий поклін відьми́на. — Не переймайся цим. Цикада видобуває зброю виключно з наказу. Правда, це йому не вельми смакує, але, доки я йому плачу, мусить слухати, інакше марш на чотири вітри, знову на гостинець. Ти ним не переймайся.
— На ’кий біс вам хтось такий, як Цикада, старосто? Тут аж так небезпечно?
— Безпечно, бо я плачу Цикаді. — Гербольт засміявся. — Слава його далеко сягає і це мені на руку. Бачиш, Aedd Gynvael та інші міста в долині Тойни підлягають намісникам із Ракверліну. А намісники останнім часом щосезону змінюються. Зрештою, невідомо, нащо, бо й так кожен другий як не півельф, то чвертьельф, клята кров і порода, все злеє від ельфів.
Геральт не додав, що теж від візників, бо жарт, хоч відомий, не всіх смішив.
— Кожен новий намісник, — вів далі напушений Гербольт, — починає з того, що усуває бурмістрів та старост старого режиму, аби розсадити на стільцях своїх кревних і знайомих. Але після того, що Цикада влаштував колись посланцям одного намісника, ніхто вже не пробує зіпхнути мене з посади і от так зробився я собі найстаршим старостою найстаршого режиму, вже й не тямлю, якого. Ну, але ми тут бла-бла-бла, а жила опала, як звикла казати моя, хай на тім світі царствує, перша жона. Переходьмо до речі. То що там за гад заліг на нашому смітнику?
— Цойгл.
— Я зроду про щось таке не чув. Думаю, вже вбитий?
— Уже убитий.
— І скільки це коштуватиме міській касі? Сімдесят?
— Сто.
— Ну, ну, пане відьми́не! Ви, мабуть, блекоти об’їлися. Сто марок за якогось черв’яка з купи гівна?
— Черв’як чи ні, пане старосто, а самі ви казали, що восьмеро людей зажер.
— Людей? Ще чого! Як мене сповістили, страховище з’їло старого Закорка, славного з того, що ніколи не просихав, і ще якусь стару бабу з передмістя та кількоро дітей перевізника Сулірада, що не швидко виявили, бо Сулірад сам не знає, скільки в нього дітей, надто хутко їх робить, щоб міг полічити. Теж мені люди! Вісімдесят.
— Коли б я цойгла не вбив, міг би когось значнішого зжерти. Даймо на те, аптекаря. І в кого б ви тоді брали мазь на пранці[18]? Сто.
— Сто марок — це купа грошви. Не знаю, чи я б дав стільки за дев’ятиголову гідру. Вісімдесят п’ять.
— Сто, пане Гербольте. Зважте, що, хоч не була то дев’ятиголова гідра, то все ж ніхто з тутешніх, славутнього Цикаду не виключаючи, якось не впорався з цойглом.
— Бо ніхто з тутешніх не звик бабратись у лайні та смітті. Моє останнє слово: дев’яносто.
— Сто.
— Дев’яносто п’ять, на демонів та дияволів!
— Згода.
— Ну, — Гербольт широко усміхнувся. — Домовились. Ти завжди так гарно торгуєшся, відьми́не?
— Ні, — Геральт не усміхався. — Радше рідко. Але я хотів зробити вам приємність, старосто.
— І зробив, бодай тебе грець, — зареготав Гербольт. — Гей, Пригрибку! Сюди! Книгу давай, і капшука, і відрахуй мені миттю дев’яносто марок.
— Мало бути дев’яносто п’ять.
— А податок?
Відьми́н стиха вилаявся. Староста поставив на квитку замашистий підпис, потім чистим кінцем пера поколупався у вусі.
— Сподіваюся, тепер на смітнику спокійно буде? Га, відьми́не?
— Повинно. Був лише один цойгл. Щоправда, міг устигнути розмножитися. Цойгли двостатеві, як слизняки.
— Що ти мені тут дуба смаленого правиш? — Гербольт зизо глянув на нього. — До розмноження треба двох, себто самця і самицю. Що, чи ті цойгли вилуплюються як блохи або миші, з гнилої соломи в сіннику? Кожен дурень знає, що нема мишаків і мишачи́х, всі вони однакові, всі вилуплюються самі з себе та з гнилої соломи.
18
Шанкри. Походить від діалектної назви венеричної хвороби — «французька хвороба», «франца». Лайка «франца» цього ж походження.