— Нова балада?
— Атож. Назву її «Зима». Але ще неготова, ніяк не закінчу, через оту Веспулю я розхвильований і не можу підібрати точних рим. А, Геральте, я забув спитати, як там із Єнніфер?
— Ніяк.
— Розумію.
— Гівно ти розумієш. Ну, де та кнайпа, чи ще далеко?
— За рогом. О, ми вже й прийшли. Бачиш вивіску?
— Бачу.
— Вітаю і низько кланяюся! — Горицвіт вищирив зуби до панянки, яка підмітала сходи. — Чи хтось уже казав вам, вацьпанно, яка ви красуня?
Панянка почервоніла і міцно стиснула мітлу в долонях. Якусь мить Геральт думав, що зараз вона змірить Горицвіта держаком мітли. Але помилився. Панянка мило усміхнулася та затріпотіла віями. Горицвіт, як завжди, зовсім не звернув на це уваги.
— Вітаю та поздоровляю! Доброго дня! — загримів, заходячи до господи і різко тягнучи великим пальцем по струнах лютні. — Майстер Горицвіт, найславніший поет цього краю, відвідав твій нужденний хлів, господарю. Набрав-бо я охоти, щоби напитись пива! Чи ти цінуєш ту честь, яку я тобі виявив, здирнику?
— Ціную, — понуро сказав корчмар, вихиляючись із-за шинквасу. — Радий я вас бачити, пане музи́ко. Бачу, що і вправді ваше слово — то не дим. Ви-те обіцяли з самого ранку заглянути та й заплатити за вчорашні бешкети. А я, подумати тільки, гадав собі, що брешете, як завше. Стид мені, щоб я так жив.
— Даремне ти соромишся, чоловіче добрий, — безтурботно сказав трубадур. — Бо у мене грошей ніт. Але ми про це поговоримо пізніше.
— Ні, — холодно сказав корчмар. — Поговоримо вже. Кредит вичерпано, вельможний пане поете. Ніхто ще мене не здурив двічі підряд.
Горицвіт повісив лютню на гачку, що стирчав зі стіни, сів за столом, зняв капелюшка і замислено розгладив прип’яте до нього пірце білої чаплі.
— Геральте, маєш гроші? — спитав із надією.
— Не маю. Все, що в мене було, пішло на куртку.
— Недобре, недобре, — зітхнув Горицвіт. — Холера, ні живої душі, нікого, хто міг би поставити. Господарю, чому в тебе сьогодні так порожньо?
— Для звичайних гостей зарано. А мулярські челядники, ті, що лагодять святиню, вже встигли побувати і повернулися на будову, забравши майстра.
— І нікого, нікогісінько?
— Нікого окрім вельможного купця Бібервельта, що снідає у великому ванькирі.
— Деїнті є? — втішився Горицвіт. — Було одразу з тієї бочки. Ходімо до ванькиру, Геральте. Знаєш Деїнті Бібервельта, половинчика[23]?
— Ні.
— Дарма. Познайомишся. Ого! — заволав трубадур, намірившись до бічної кімнати. — Чую від заходу вітер і запах супу з цибулі, радує він мої ніздрі. Ку-ку! То ми! Несподіванка!
За центральним столом ванькиру, під стовпом, прикрашеним гірляндами часнику та пучками зілля, сидів пизатий[24], кучерявий половинчик у фісташковій камізельці. У правиці тримав дерев’яну ложку, лівицею притримував глиняну миску. На вигляд Горицвіта і Геральта половинчик нерухомо завмер, розтуливши рота, а його великі горіхові очі широко розплющилися від страху.
— Честь, Деїнті, — сказав Горицвіт, весело помахуючи капелюшком. Половинчик далі не міняв позиції та не закрив рота. Як помітив Геральт, його рука ледь тремтіла, а довге пасемко вареної цибулі, що звисало з ложки, коливалося наче маятник.
— Віііі… вітай, Горицвіте, — пробелькотів і голосно ковтнув слину.
— В тебе гикавка? Хочеш, налякаю? Бережися: на рогатці[25] бачили твою жінку. От-от з’явиться тут. Гарденія Бібервельт власною персоною. Га, га, га!
— Що з тебе за дурень, Горицвіте, — докірливо сказав половинчик. Горицвіт знову дзвінко розсміявся, одночасно беручи два складні акорди на струнах лютні.
— Ну, бо міна в тебе, брате, напрочуд дурна, а на нас ти так витріщаєшся, наче би ми мали роги і хвости. Чи ти відьми́на злякався? Що? Може, гадаєш, що відкрито сезон полювання на половинчиків? Може…
— Припини, — не витримав Геральт, підходячи до столу. — Вибач, друже. Горицвіт пережив сьогодні тяжку особисту трагедію і ще не отямився. Намагається дотепом замаскувати смуток, пригноблення і сором.
— Не кажіть мені, — половинчик урешті висьорбав вміст ложки. — Я й сам угадаю. Веспуля нарешті вигнала тебе втришия? Так, Горицвіте?
23
В оригіналі рекомий Деїнті названий niziołk-ом. Так згідно з польською традицією називають толкінівських гобітів. Натомість термін «половинчик» ужито в одному з перекладів безсмертного твору великого Професора. За зростом гобіти якраз десь з пів-людини.
25
Це, звісно, не та рогатка, з якої стріляють хлопці-шибеники, а та, що оспівана у сотнях львівських пісеньок і означає край давнього (середньовічного) міста. До речі, при перекладі цього оповідання якось самі собою тиснулися під руку слова з львівської гвари. Бо, якщо не лічити відсутнього моря, Новіград вельми схожий на Львів.