— Я не вдаюся у розмови на делікатні теми з особами, які самі жеруть і п’ють, а приятелів змушують стояти, — відповів трубадур, після чого, не чекаючи запрошення, сів. Половинчик зачерпнув ложку супу і облизав звисаючі з неї нитки сиру.
— Що правда, то правда, — сказав похмуро. — Ну то запрошую. Сідайте і чим хата багата. З’їсте цибуляної поливки[26]?
— Зазвичай я так рано не їм, — закопилив губу Горицвіт. — Але нехай уже, з’їм. Лише не натщесерце. Гей, господарю! Пива, як ваша ласка! А поспішіться!
Дівчина з вражаюче товстою косою, що сягала сідниць, принесла кухлі та миски з супом. Геральт, приглянувшись до її округлого, покритого пушком обличчя, вирішив, що дівчина мала б гарні вуста, якби не забувала їх закривати.
— Лісова дріадо! — гукнув Горицвіт, хапаючи дівчину за руку і цілуючи внутрішню сторону її долоні. — Сильфідо! Чарівнице! Божественна істото з очима немов блаватні озера! Ти гарна як ранок, а форма твоїх піврозтулених вуст серце моє…
— Дайте йому пива, швидко, — заячав Деїнті. — Бо трапиться нещастя.
— Не трапиться, не трапиться, — запевнив бард. — Правда, Геральте? Мало на світі знайдеться людей, спокійніших, аніж ми двоє. Я-бо, пане купче, поет і музи́ка, а музика злагіднює звичаї. Натомість присутній тут відьми́н винятково для потвор небезпечний. Представляю тобі: це Геральт із Ривії, гроза стриг, вовкулак та всілякої нечистої сили. Ти, мабуть, чув про Геральта, Деїнті?
— Чув, — половинчик з підозрою глипнув на відьми́на. — А що ж… Що ж ви поробляєте у Новіграді, пане Геральте? Чи ж тут якісь страшні монстри з’явилися? Чи ви… гм, гм… при службі?
— Ні, — посміхнувся відьми́н. — Я тут для розваги.
— О, — сказав Деїнті, нервово перебираючи волохатими стопами, що висіли півліктя над підлогою. — Це добре.
— Що добре? — Горицвіт ковтнув ложку супу і запив пивом. — Може, ти маєш охоту підтримати нас, Бібервельте? Маю на увазі, в розвагах. Ну то й чудово. Тут, під «Наконечником Списа», маємо намір закропитися. А потім плануємо заскочити до «Пасифлори», це дуже дорогий і добрий дім розпусти, де ми зможемо зафундувати собі напівельфійку, а, хтозна, може навіть чистокровну ельфійку. Але потребуємо спонсора.
— Кого?
— Того, хто заплатить.
— Я так і думав, — буркнув Деїнті. — Мені прикро. По-перше, в мене ділова зустріч. По-друге, брак мені коштів на фундування таких розваг. По-третє, до «Пасифлори» пускають винятково людей.
— А ми хто такі, сичі чи пугачі? Ах, розумію. Половинчиків туди не впускають. Це правда. Маєш рацію, Деїнті. Це Новіград. Столиця світу.
— Так… — сказав половинчик, усе ще дивлячись на відьми́на і дивно кривлячись. — То я вже піду. В мене зустріч…
Двері ванькиру з гуркотом відчинилися і до приміщення увірвався…
Деїнті Бібервельт.
— Богове! — закричав Горицвіт.
Половинчик, що стояв у дверях, нічим не відрізнявся від того половинчика, що сидів за столом. Якщо не зважати на те, що половинчик за столом був чистим, половинчик у дверях — брудним, пошарпаним і пом’ятим.
— Піймав я тебе, сучий хвосте! — заревів брудний половинчик, кидаючись у бік стола. — Ти злодію, ти!
Його чистий близнюк зірвався, перевертаючи дзиґлик і скидаючи посуд. Геральт зреагував рефлекторно та блискавично, — схопивши з лави меч у піхвах, тяжким поясом шмагонув Бібервельта через карк. Половинчик гепнув на підлогу, покотився, пірнув Горицвітові між ноги і накарачках поплазував до виходу, а його кінцівки раптом видовжилися, наче павучі лапи. Побачивши це, брудний Деїнті Біберльт вилаявся, завив і відплигнув, із гуркотом лупнувши спиною об дерев’яну перегородку. Геральт відкинув піхви меча і копняком прибрав з дороги крісло, кинувшись у погоню. Чистий Деїнті Бібервельт, що вже нічим, окрім кольору камізельки, не нагадував Деїнті Бібервельта, перескочив поріг, наче коник-стрибунець, убіг до загальної зали, зіштовхнувшись із панянкою, яка мала напіврозтуленого ротика. Побачивши його довгі лапи та розлізлу карикатурну фізіономію, панянка розтулила ротика на повну ширину і пронизливо вереснула. Геральт, скориставшись утратою темпу, викликаною зіткненням із дівчиною, догнав створіння посеред кімнати і вправним копняком у коліно звалив на долівку.
— Навіть не дриґайся, братчику, — просичав крізь стиснуті зуби, притискаючи вістря меча до шиї чупирадла. — Навіть не дриґайся.
— Що діється? — закричав корчмар, підбігаючи з держаком лопати в руках. — Що тут таке? Сторожо! Дечко, жени за сторожею!