— Не може бути, не може бути, — тихо промовив Горицвіт. — Тільки подивіться, як точно скопіював. Неможливо відрізнити. Усе чистісінько. Цього разу навіть комарині укуси та плями на штанях. От саме, на штанях! Геральте, цього навіть чародії не зуміють! Помацай, це справжня шерстяна тканина, ніяка не ілюзія. Неймовірно! Як він це робить?
— Ніхто цього не знає, — пробурмотів відьми́н. — І він теж ні. Я ж казав, що він має повні здібності довільної зміни структури матерії, але це здібності органічні, інстинктивні…
— Але штани… З чого він зробив штани? І камізельку?
— Це його власна видозмінена шкіра. Я не думаю, що він би охоче позбувся тих штанів. Зрештою, вони б тоді одразу втратили властивості тканини.
— Шкода, — удав здогадливість Деїнті. — Бо я вже задумувався, чи не наказати йому перетворити відерце матерії на відерце золота.
Доплер, тепер точна копія половинчика, зручно розсівся і широко посміхнувся, очевидно, задоволений з факту, що втрапив до центру уваги. Сидів так самісінько, як Деїнті, і так самісінько гойдав волохатими стопами.
— Ти чимало знаєш про доплерів, Геральте, — промовив, тоді здорово потягнув собі з кухля, цмокнув і гикнув. — Їй-бо, чимало.
— О боги, голос та манери теж Бібервельта, — сказав Горицвіт. — Чи не має хто червоної китайки? Треба б його позначити, бляха муха, бо нещастя може трапитися.
— Та ти що, Горицвіте, — обурився Деїнті Бібервельт Перший. — Таки, думаю, мене з ним не сплутаєш? З першого… погляду видно різницю, — закінчив Деїнті Бібервельт Другий і знову манірно гикнув. — Насправді, щоб помилитися, треба бути дурнішим за кобилячий зад.
— Чи ж я не казав? — захоплено прошепотів Горицвіт. — Думає і говорить як Бібервельт. Неможливо відрізнити.
— Перебільшення, — половинчик надув губи. — Грубе перебільшення.
— Ні, — заперечив Геральт. — Це не перебільшення. — Віриш, Деїнті, чи ні, але в цю мить він є тобою. У невідомий спосіб доплер точно копіює психіку жертви.
— Пси що?
— Ну, властивості мислення, характер, почуття, думки. Душу. Це б підтверджувало те, що заперечує більшість чародіїв і всі жерці. Те, що душа — теж матерія.
— Блюзнірство, — сапнув корчмар.
— І маячня, — твердо сказав Деїнті Бібервельт. — Не розповідай казок, відьми́не. Властивості мислення, ще чого. Скопіювати чийогось носа або штани — це одне, але розум — це тобі не фунт фляків. І я тобі зараз це доведу. Коли б цей вошивий доплер скопіював мій купецький розум, то не продав би коней у Новіграді, де на них немає попиту, а поїхав би до Чортківського Броду, на кінський торг, де ціни аукційні, хто більше дасть. Отам не втрачається…
— А саме так, що втрачається, — доплер перекривив ображену міну половинчика. — По-перше, ціна на аукціоні в Чортківському Броді занижена, бо купці змовляються, як ліцитувати. А, крім того, треба заплатити комісійні аукціоністам.
— Не вчи мене торгувати, шмаровозе, — обурився Бібервельт. — У Чортківському Броді я взяв би дев’яносто, а то й сто за штуку. А ти скільки дістав від тих новіградських хитрозадих?
— Сто тридцять, — сказав доплер.
— Брешеш, заволоко.
— Не брешу. Я погнав коней просто до порту, пане Деїнті, там знайшов заморського торгівця хутром. Кушніри не вживають волів, формуючи каравани, бо воли надто повільні. Хутра легкі, але дорогі, треба подорожувати швидко. У Новіграді немає попиту на коней, то й коней теж нема. Я мав єдині доступні, отож продиктував ціну. Все просто…
— Я сказав, не вчи мене! — заревів Деїнті, буряковіючи. — Ну добре, заробив. А гроші де?
— Обернув, — гордо промовив Теліко, наслідуючи типове для половинчика прочісування пальцями густої чуприни. — Гроші, пане Деїнті, мусять кружляти, а інтереси, — крутитися.
— Бережись, щоб я тобі лепети[30] не відкрутив! Кажи, що ти зробив із грошвою за коней?
— Я ж казав. Накупив товарів.
— Яких? Що ти накупив, довболобе?
— Чер… червець, — заїкнувся доплер, а потім швидко продекламував. — П’ятсот корців червецю, шістдесят два квінтари мімозової кори, п’ятдесят п’ять гарнців трояндової олії, двадцять три бочівки риб’ячого жиру, шістсот глиняних мисок та вісімдесят фунтів бджолиного воску. Жир, загалом кажучи, я купив дуже дешево, бо він потрохи згірк. Ага, щоб не забути. Ще купив сто ліктів бавовняного шнура.
Запанувало довге, дуже довге мовчання.
— Згірклий жир, — нарешті сказав Деїнті, дуже повільно вимовляючи окремі слова. — Бавовняний шнур. Трояндова олія. Я, мабуть, бачу сон. Так, кошмарний сон. У Новіграді можна купити геть усе, всі цінні й корисні речі, а оцей кретин видає мої гроші на якесь гівно. Прибравши мою подобу. Кінець мені, гроші мої пропали, купецька репутація пропала. З мене годі. Геральте, позич мені меча. Я його на місці зарубаю.