Двері ванькиру зі скрипом відчинилися.
— Купець Бібервельт! — закукурікав чолов’яга в пурпуровій тозі, що висіла на його худій постаті як на жердині. На голові мав оксамитну шапочку у формі перевернутого нічного начиння. — Чи тут купець Бібервельт?
— Так, — одночасно відповіли обидва половинчики. В наступну мить один із Деїнті Бібервельтів хлюпнув умістом кухля в обличчя відьми́нові, спритним копняком вибив дзиґлика з-під Горицвіта і прослизнув під столом у напрямку дверей, перевертаючи дорогою чолов’ягу в смішній шапочці.
— Пожежа! Рятуйте! — завив, уриваючись до загальної кімнати. — Вбивають! Горить!
Геральт, обтрушуючись із піни, кинувся за ним, але другий із Бібервельтів, що теж мчав до дверей, послизнувся на тирсі та впав йому під ноги. Обидва звалилися на поріг. Горицвіт, вилазячи з-під стола, брудно лаявся.
— Наааапад! — вереснув із підлоги худий чолов’яга, заплутавшись у пурпуровій тозі. — Наааааапад! Ґраааанда[31]!
Геральт перекотився через половинчика, вбіг до корчми, побачив, як доплер, розштовхуючи гостей, вискочив на вулицю. Кинувся за ним, але тільки для того, щоби застрягнути в еластичному, однак твердому мурі людей, які загороджували йому дорогу. Одного — вишмаруваний був глиною та смерділо від нього пивом, — зумів збити з ніг, але решта стисли його залізними обіймами дужих рамен. Він люто шарпнувся, його зусиллям завторував сухий тріск розриваних ниток і дертої шкіри, а під правою пахвою стало вільно. Відьми́н закляв і перестав вириватися.
— Піймали! — загукали мулярі. — Піймали бандита! Що робити, пане майстре?
— Вапно! — закричав майстер, різко здіймаючи голову з поверхні стола і водячи довкола невидющими очима.
— Стороооожа! — кричав пурпуровий, накарачках вилазячи з ванькиру. — Напад на урядника! Сторожа! На шибеницю підеш, злочинцю!
— Піймали! — кричали мулярі. — Ми його піймали, пане!
— Це не той! — завив чолов’яга у тозі. — Ловіть злодюгу! Доганяйте!
— Кого?
— Бібервельта, половинчика! Доганяйте! У льох його!
— Зараз, зараз, — промовив Деїнті, з’являючись із ванькиру. — Що таке, пане Шване? Не витирайте собі рота моїм іменем. І не зчиняйте гвалту, нема потреби.
Шван замовк, здивовано дивлячись на половинчика. З ванькиру вийшов Горицвіт, у капелюшку набакир, оглядаючи свою лютню. Муляри, пошепотівшись між собою, нарешті відпустили Геральта. Відьми́н, хоч дуже лютий, обмежився тим, що смачно сплюнув на долівку.
— Купче Бібервельте! — закукурікав Шван, мружачи короткозорі очі. — Що це повинне означати? Напад на міського урядника може вам дорого… Хто це був? Той половинчик, що утік?
— Родич, — швидко промовив Деїнті. — Мій далекий родич.
— Так, так, — негайно ж підтримав його Горицвіт, почувшись у своїй стихії. — Далекий родич Бібервельта. Відомий, як Псих-Бібервельт. Чорна вівця у родині. Бувши малою дитиною, впав до криниці. Сухої. Але, на нещастя, цебро вдарило його саме по голові. Зазвичай він спокійний, лише вигляд пурпуру його дратує. Але нічого непокоїтись, приходить до тями, побачивши руді волоски на дамському лоні. Тому й помчав просто до «Пасифлори». Кажу вам, пане Шване…
— Досить, Горицвіте, — засичав відьми́н. — Стули пельку, бо біда тебе візьме.
Шван обтягнув на собі тогу, обтрусив її з тирси і випростався, прибираючи зверхню міну.
— Так, — сказав. — Краще пильнуйте свою рідню, купче Бібервельте, бо самі ж знаєте — відповідальність покладена на вас. Якби я подав скаргу… Але брак мені часу. Я тут, Бібервельте, у службових справах. Від імені міської влади закликаю сплатити податок.
— Га?
— Податок, — повторив урядник і видув губи у гримасі, яку, схоже, підглянув у когось значно високопоставленішого. — Що це ви? Перейшло до вас від родича? Якщо хтось має прибутки, то слід платити податки. Або ж сидіти в темниці.
— Я? — заревів Деїнті. — Я, прибутки? Та в мене самі збитки, матір вашу за лабу! Я…
— Бібервельте, вгамуйся, — засичав відьми́н, а Горицвіт крадькома копнув половинчика у волохату щиколотку. Половинчик кашлянув.
— Ясна річ, — сказав, із зусиллям прикликаючи усмішку на пизате обличчя. — Ясна річ, пане Шване. Якщо є прибутки, то слід платити податки. Добрі прибутки, великі податки. І навпаки, як я вважаю.
— Не мені оцінювати ваші прибутки, пане купче, — урядник зробив кислу міну, сів за стіл, із таємних закутків своєї тоги видобув рахівницю та сувій пергаменту, який розклав на столі, спершу протерши його рукавом. — Моя річ — рахунки та інкасація. Тааак… Зробімо розрахунок… Це буде… гм… Два переносимо, один зносимо… Гм… Тисячу п’ятсот п’ятдесят три коруни і двадцять копперів[32].