— Пане Бібервельте, — видихнув гном і затнувся, водячи очима від одного половинчика до іншого.
— Я так гадаю, малий, — сказав Деїнті, — що в тебе справи до мого кузена, Дуду Бібервельта. Кажи. Кажи. Ось він.
— Щавлик сповіщає, що все пішло, — сказав гном і широко посміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири коруни штука.
— Здається, я знаю, про що мова, — промовив Деїнті. — Шкода, Вівальді тут немає, той миттю полічив би зиск.
— Дозволь, кузене, — озвався Теліко Лунгревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для усього Новіграда член численної родини Бібервельтів. — Дозволь, я полічу. Я маю безпомильну пам’ять на цифри. На інші речі теж.
— Прошу, — вклонився Деїнті. — Прошу, кузене.
— Витрати, — наморщив лоба доплер, — були незначними. Вісімнадцять за олію, вісім п’ятдесят за жир, гмм… Все разом, зі шнурком включно, сорок п’ять корун. Виторг: шістсот по чотири коруни, себто дві тисячі чотириста. Жодних комісійних, бо без посередників…
— Прошу не забувати про податок, — нагадав Шапель Другий. — Прошу не забувати, що перед вами стоїть представник міської та церковної влади, який серйозно і сумлінно трактує свої обов’язки.
— Від податку звільнено, — заявив Дуду Бібервельт. — Це продаж зі святою метою.
— Га?
— Змішані у відповідних пропорціях жир, віск, олію, зафарбовану краплею червецю, — пояснив доплер, — достатньо було налити до глиняних мисок і занурити в кожну відрізок шнура. Запалений шнур дає гарне червоне полум’я, що довго горить і не дуже смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампад на вівтарі Вічного Вогню. Вже не потребують.
— Холера, — пробурмотів Шапель. — Дійсно… Потрібні були лампади… Дуду, ти геній.
— Вдався в матір, — скромно сказав Теліко.
— Аякже, викапана матір, — підтвердив Деїнті. — Гляньте лишень на ті мудрі очі. Викапана Бегонія Бібервельт, моя люба тітонька.
— Геральте, — застогнав Горицвіт. — Він за три дні заробив більше, ніж я співом за все життя!
— Я б на твоєму місці, — серйозно сказав відьми́н, — покинув співи і зайнявся торгівлею. Попросися, може, візьме тебе в науку.
— Відьми́не, — Теліко потягнув його за рукав. — Скажи, як я міг би тобі… віддячити….
— Двадцять дві коруни.
— Що?
— На нову куртку. Глянь, що зосталося з моєї.
— Знаєте що? — крикнув раптом Горицвіт. — Ходімо усі до дому розпусти! До «Пасифлори»! Бібервельти ставлять.
— А впустять половинчиків? — стурбувався Деїнті.
— Хай спробують не впустити, — Шапель прибрав грізну міну. — Хай тільки спробують, то я весь їхній бордель звинувачу в єресі.
— Ну, — гукнув Горицвіт. — То все гаразд. Геральте? Йдеш?
Відьми́н тихо засміявся.
— А знаєш, Горицвіте, що із задоволенням.
Трішки жертовності
Сирена до половини тіла випірнула з води і сильно, різко забила долонями об поверхню. Геральт впевнився, що в неї гарні, можна сказати — бездоганні груди. Ефект псував лише колір — пипки були темно-зеленими, а їх облямівка лише ледь світлішою. Спритно пристосовуючись до надбігаючої хвилі, сирена проворно вигнулася, стріпонула мокрим волоссям салатової барви і мелодійно заспівала.
— Що? — принц перехилився через облавок когга[41]. — Що вона каже?
— Відмовляє, — озвався Геральт. — Каже, що не хоче.
— Ти переклав, що я її кохаю? Що життя собі не уявляю без неї? Що хотів би з нею побратися? Що тільки вона, жодна інша?
— Переклав.
— І що?
— І нічого.
— То повтори.
Відьми́н пальцями торкнувся губ та видобув із горла тремтячу трель. Насилу добираючи слова та мелодію, почав перекладати освідчення принца.
Сирена, горілиць лігши на воду, перебила його. Заспівала:
— Не мучся, не перекладай. Я зрозуміла. Коли він зізнається мені в коханні, то завжди в нього такий дурнуватий вираз обличчя. А щось конкретне сказав?
— Не так, щоб надто.
— Шкода, — сирена затріпотіла у воді й пірнула, сильно вигинаючи хвоста і спінюючи море зрізаним плавцем, схожим на плавець барабульки.
— Що? Що вона сказала? — спитав принц.
— Сказала, шкода.
— Чого шкода? Що б це означало?
— Я так думаю, що то була відмова.
— Мені не відмовляють! — вереснув принц усупереч очевидним фактам.
— Пане, — буркнув капітан когга, підходячи до них. — Невід напоготові, досить закинути — і вона ваша…
— Я б не радив, — тихо сказав Геральт. — Вона не сама. Під водою їх більше, а у глибині під нами може бути кракен.
41
Когг, ког (давньоверхньонімецька — kogho, середньо-нижньонімецька — kogge, koggen) — середньовічне однощоглове палубне судно з високими бортами і потужним корпусом, споряджене прямим вітрилом площею 150–200 м2