— Вітайте, пане майстре, вітайте, — святково одягнений Друхард жваво метнувся до них, потягнув до середини складу. — І ви вітайте, пане Геральте… Пошанували… Так… Звольте… Ясне панство, ясні панове! От гість наш шановний, що шану нам виявив і вшанував… Пан майстер Горицвіт, славетний співак і віршокру…, поет, себто, великою шаною нас вшанував… Ми пошановані…
Залунали крики та оплески, саме вчасно, бо виглядало, що Друхард зашанується до смерті. Горицвіт, почервонівши з пихи, набрав гордовитого виразу обличчя і недбало вклонився, а потім помахав рукою дівчатам, які, наче кури на бантах, сиділи на довгій лаві під наглядом поважних матрон. Дівчата сиділи нерухомо, справляючи враження приклеєних до лави чи то столярським клеєм, чи ще чимсь міцнішим. Всі до одної тримали руки на судомно стиснутих колінах і мали напіврозтулені роти.
— А зараз, — скрикнув Друхард, — нумо до пива, кумці, до їжі! Просимо, просимо! Чим хата…
Дівчина у синій сукні проштовхалася крізь натовп, що, подібно до хвилі морської, ринув на заставлені стравами столи.
— Вітаю, Горицвіте, — сказала.
Порівняння «очі мов зорі» Геральт вважав банальним і заїждженим, особливо з тих пір, як почав подорожувати з Горицвітом, — трубадур звик розкидатися цим компліментом наліво й направо, переважно зовсім незаслужено. Але, що стосується Ессі Давен, то навіть хтось настільки маловразливий на поезію, як відьми́н, мусив визнати доречність такого порівняння. Бо на миловидному, симпатичному, але загалом звичайному личку сяяло велике, гарне, блискуче, темно-синє око, від якого не можна було відвести погляду. Друге око Ессі Давен переважно було закрите і заслонене золотистим пасемком, що спадало на щоку. Це пасемко Ессі час від часу відкидала, шарпаючи головою чи дмухаючи, а тоді виявлялося, що друге оченя Оченяти зовсім не поступається першому.
— Вітай, Оченя, — сказав Горицвіт, кривлячись. — Гарну баладу ти щойно проспівала. Значно поправила свій репертуар. От і я кажу, — як не вмієш писати свої вірші, цуп чужі. Багато пісень ти вже нацупила?
— Кілька, — негайно ж відпалила Ессі Давен і посміхнулася, демонструючи білі зубки. — Дві чи три. Хотіла більше, але нікуди не годяться. Слова — всуціль белькотіння, а мелодії, хоч милі та непретензійні у своїй простоті, щоб не сказати, примітивізмі, все ж не є тим, чого очікують мої слухачі. Ти щось нове написав, Горицвіте? Якось так трапилося, що я про таке не чула.
— І не дивно, — зітхнув бард. — Мої балади співають там, куди запрошують винятково талановитих і знаменитих, а ти ж там не буваєш.
Ессі ледь почервоніла і, дмухнувши, відкинула пасемко.
— І справді, — сказала. — Я в борделях не буваю, їх атмосфера діє на мене гнітюче. Співчуваю тобі, що мусиш співати в таких місцях. Але що вдієш, — як таланту брак, то не випадає перебирати публікою.
Тепер помітно почервонів Горицвіт. Натомість Оченя радісно засміялася, раптом закинула йому руки на шию і голосно цмокнула в щоку. Відьми́н здивувався, але не так, щоб дуже. Колега Горицвіта по фаху не могла аж надто відрізнятися від нього в сенсі передбачуваності.
— Горицвіте, ти старий баляндрасе, — сказала Ессі, далі обіймаючи барда за шию. — Яка я рада, що бачу тебе знову, при доброму здоров’ї і повному розумі.
— Ех, Паяцинко[45], — Горицвіт обхопив Ессі за талію, підняв і закрутив довкола себе, аж сукня зафуркотіла.
— Ти була чудовою! Богами присягаюсь, давно вже я не чув такого гарного лихослів’я. Ти сваришся ще гарніше, аніж співаєш! А виглядаєш просто надзвичайно!
— Я тебе скільки разів просила, — Ессі дмухнула на пасемко і стрільнула оченям у Геральта, — не називай мене Паяцинкою, Горицвіте. Окрім того, давно пора, щоб ти відрекомендував мені свого товариша. Наскільки бачу, він до нашого братства не належить.
45
В оригіналі Горицвіт називає Ессі Пацинкою. Pacynka — фігурка з лялькового театру. Оскільки паяц — теж театральний персонаж, то кличку Ессі було перекладено як жіночу форму від слова «паяц».