Вони разом із Друхардом пішли в куток зали, подалі від гостей. Агловаль сидів за низьким столом. Сусідив із ним строкато вбраний засмаглий чоловік із короткою чорною бородою, якого Геральт раніше не бачив.
— Знову ми бачимося, відьми́не, — почав принц. — Хоча я ще сьогодні вранці присягався, що більше бачити тебе не хочу. Але іншого відьми́на під рукою немає, мушу обійтися тобою. Познайомся із Целестом, моїм урядником та управителем у всьому, що стосується пошуку перлів. Кажи, Целесте.
— Сьогодні вранці, — тихо сказав засмаглий, — надумав я розширити пошук за звичайні крайниці[46]. Один човен пішов далі на захід, за мис, у бік Драконячих Ікол.
— Драконячі Ікла, — втрутився Агловаль. — Два великі вулканічні рифи на кінці мису. Їх видно з нашого узбережжя.
— Атож, — підтвердив Агловаль. — Так-то ми тамтуди не плавали, бо вири, каміння, нуркувати небезпечно. Але на узбережжі перлів чимраз менше. То й пішов туди один човен. Семеро люда залоги, двох моряків, п’ятеро нурців, із них одна жона. Коли не вернули ввечорі, почали ми непокоїтися, хоч море таке було спокійне, як оливою злите. Вислав я кілька бистрих скіфів і зразу ж ми ізнайшли човен, що в морі дрейфував. У човні нікого не було, ані живої душі. Камінь у воду. Не відомо, що притрафилося. Але бійка там була, певна річ. Сліди були…
— Які? — відьми́н примружив очі.
— А такі, що вся палуба крів’ю була збризкана.
Друхард засичав і тривожно оглянувся. Целест притишив голос.
— Було, як кажу, — повторив, затиснувши щелепи. — Човен був забризканий пасокою вздовж і впоперек. Не інакше, як на палубі дійшло до різанини. Щось тих людей забило. Кажуть, морське страховисько. Ані хиби, морське страховисько.
— Не пірати? — тихо спитав Геральт. — Не конкуренти? Виключаєте можливість звичайної розправи на ножах?
— Виключаємо, — сказав принц. — Ні піратів, ні конкурентів тут немає. А розправи на ножах не закінчуються зникненням геть усіх. Ні, Геральте. Целест має рацію. Морське страховисько, не інакше. Слухай, ніхто не зважується вийти в море, навіть у близькі та стережені місця збору. Страх опанував людьми і порт паралізований. Навіть когги і галери не виходять із пристані. Розумієш, відьми́не?
— Розумію, — кивнув головою Геральт. — Хто покаже мені те місце?
— Гей! — Агловаль поклав руку на стіл і затарабанив пальцями. — Це мені подобається. Справді по-відьми́нському. Відразу до речі, без зайвої балаканини. Я таке люблю. Бачиш, Друхарде, я ж тобі казав: добрий відьми́н — то голодний відьми́н. Що, Геральте? Якби не твій приятель-музи́ка, ти б і нині пішов спати, не вечерявши. Я добру маю інформацію, правда?
Друхард опустив голову. Целест тупо дивився перед себе.
— Хто покаже мені те місце? — повторив Геральт, холодно дивлячись на Агловаля.
— Целест, — промовив принц, переставши усміхатися. — Целест тобі покаже Драконячі Ікла та дорогу до них. Коли то хочеш взятися за роботу?
— З самісінького ранку. Будьте на пристані, пане Целест.
— Добре, пане відьми́не.
— Чудово, — принц потер руки, знову глузливо усміхнувшись. — Геральте, я розраховую, що з тим страховиськом тобі вдасться краще, аніж зі справою Ш’єєназ. Я справді на це розраховую. Ага, ще одне. Забороняю пліткувати про цю пригоду, я не бажаю більшої паніки, ніж та, що вже мені висне на шиї. Втямив, Друхарде? Язик накажу вирвати, якщо пустиш пару з рота.
— Втямив, принце.
— Гаразд, — Агловаль встав. — То я піду, не заважаю розвазі, не провокую пліток. Бувай, Друхарде, побажай нареченим щастя від мого імені.
— Дякую, принце.
Ессі Давен, яка сиділи на дзиґлику, оточена густим віночком слухачів, співала мелодійну тужливу баладу про печальну долю зрадженої коханки. Горицвіт, спершись об стовп, щось бурмотів під носом і лічив на пальцях такти і силаби.
— Ну як? — спитав. — Маєш роботу?
— Маю, — відьми́н не вдавався в деталі, які, зрештою, не надто обходили барда.
— Я ж тобі казав, крізь стіни бачу роботу і гроші. Добре, дуже добре. Я зароблю, ти заробиш, матимемо за що погуляти. Поїдемо до Цидарису, встигнемо на свято винозбору. А тепер вибачай на хвилю, — там, на лаві, я помітив дещо цікаве.
Геральт глянув туди ж, куди й поет, але не помітив нічого цікавого окрім кільканадцяти дівчат із напіврозкритими ротами. Горицвіт обтягнув кубрак, зсунув капелюшок на праве вухо і навискоки посунув до лави. Зручним фланговим маневром оминувши матрон, які стерегли дівчат, розпочав свій звичайний ритуал щирення зубів.
Ессі Давен закінчила баладу, була нагороджена криками «браво!», маленьким гаманцем і великим букетом гарних, хоч трішки прив’ялих хризантем.