Він сказав надто багато і не досить остудив голос. А Горицвіт легко й безпомильно його розшифрував.
— Ага, — сказав він спокійно. — Ессі Давен, звана Оченям. Гарне оченя Оченяти зупинилося на відьми́нові і відьми́н змішався. Відьми́н повівся перед Оченям як штубак перед королевою. І, замість себе самого, винуватить її та шукає в ній темних сторін.
— Це ти маячиш.
— Ні, мій любий. Ессі справила на тебе сильне враження, ти цього не приховаєш. Та й, зрештою, я в цьому нічого каригідного не вбачаю. Але вважай, не помилися. Вона не така, як ти думаєш. Якщо її талант і має темні сторони, то, напевно, не такі, як ти собі уявляєш.
— Я здогадуюся, — сказав відьми́н, пануючи над голосом, — що ти дуже добре її знаєш.
— Досить добре. Але не так, як ти думаєш. Не так.
— Зізнайся, що для тебе це досить оригінально.
— Ти дурний, — бард потягнувся, підклав обидві долоні під карк. — Я Паяцинку майже з малої дитини знаю. Вона для мене як… ну… Як молодша сестричка. Повторюю, не зроби щодо неї дурної помилки. Ти дуже б її скривдив, бо ти теж справив на неї сильне враження. Кажи правду, маєш на неї охоту?
— Коли б навіть, то, на відміну від тебе, я про це дискутувати не звик, — різко відповів Геральт. — Ані пісеньки про це складати. Дякую за те, що ти про неї сказав, бо, може, справді застеріг мене від дурної помилки. Але на цьому годі. Я вважаю тему вичерпаною.
Горицвіт якусь мить лежав мовчки і нерухомо, але Геральт надто добре його знав.
— Знаю, — врешті сказав поет. — Вже все знаю.
— Гівно знаєш.
— Знаєш, у чому полягає твоя проблема, Геральте? Тобі здається, що ти інший. Носишся з тією іншістю, з тим, що вважаєш ненормальністю. Ти з тою ненормальністю нахабно накидаєшся, не розуміючи, що для більшості людей зі здоровим глуздом, ти найнормальніший під сонцем і щоб усі були такими нормальними. Що з того, що маєш швидшу реакцію, вертикальні зіниці при сонці? Що бачиш напотемки як кіт? Що знаєшся на чарах? Ото ще мені диво. Я, мій любий, знав колись корчмаря, який міг десять хвилин без перерви вітри пускати, і то ще так, що вкладалися в мелодію псалму «Вітай же, зоре порання». А, попри цей, що не кажи, небуденний талант, був то найнормальніший з нормальних корчмарів, мав жону, дітей і паралізовану бабку…
— І можеш пояснити, що це має спільного з Ессі Давен?
— Звичайно. Тобі безпідставно здалося, що Оченя зацікавилася тобою через нездорову, навіть перверсійну цікавість, що дивиться на тебе як на рарога, двоголове теля чи саламандру в звіринці. І одразу ж набурмосився, дав їй при першій же оказії одкоша, відбив удар, якого вона не завдала. Адже ж я був свідком. Свідком подальшого перебігу подій я вже не був, але помітив її втечу із зали та бачив її порожевілі ягоди[49], коли ви повернулися. Отак, Геральте. Я тебе застерігаю перед помилкою, а ти вже її зробив. Ти хотів відомстити їй за нездорову, на твою думку, цікавість. Вирішив ту цікавість використати.
— Ще раз кажу: маячиш.
— Ти спробував, — незворушно вів далі бард, — чи не вдасться піти з нею на оборіг, чи не буде їй цікаво, як то воно: кохатися з диваком, з відміною-відьми́ном. На щастя, Ессі виявилася розумнішою від тебе і шляхетно змилувалася над твоєю дурістю, збагнувши її причину. Такий висновок роблю з того, що в тебе не розтовчений писок.
— Це вже все?
— Все.
— Ну то добраніч.
— Я знаю, чого ти казишся і скрегочеш зубами.
— Ще б пак. Ти все знаєш.
— Я знаю, хто тебе так збочив, через кого ти не можеш зрозуміти нормальну жінку. Але ж і залізла тобі під шкіру твоя Єнніфер, ох і грінку ж убила, побери мене враг, якщо знаю, що ти в ній знайшов.
— Горицвіте, припини.
— Ти справді не волієш нормальну дівчину, таку, як Ессі? Що такого мають чародійки, чого б не мала Ессі? Хіба що вік. Оченя, можливо, не така вже молодісінька, але ж має стільки років, на скільки виглядає. А знаєш, у чому мені колись зізналася Єнніфер після кількох келихів? Ха-ха… Сказала мені, що, коли вперше займалася цим із чоловіком, то було це рівно рік після того, як винайшли плуг на два лемеші.
— Брешеш. Єнніфер не терпить тебе. як морову язву, і нізащо б тобі не звірялася.
— Ну нехай вже тобі буде, зізнаюся, збрехав.
— Навіть не мусиш, я й так тебе знаю.
— Це так тобі тільки здається. Не забувай, — я складна натура.