— Це не моя кохана. Ми ледь знайомі.
— Так? — здивувалася Ш’єєназ. — Шкода. Пасуєте одне одному і гарно разом виглядаєте. Хто це?
— Я Ессі Давен, поетка, — заспівала Оченя з акцентом і мелодикою, на тлі якої голос відьми́на звучав ніби вороняче каркання. — Приємно познайомитися, Ш’єєназ.
Сирена плюснула долонями по воді, дзвінко засміялася.
— Як гарно! — скрикнула. — Ти знаєш нашу мову! Присягаюся, ви, люди, мене дивуєте. І справді, не так багато нас ділить, як про це твердять.
Відьми́н здивувався не менше, аніж сирена, хоча міг би здогадатися, що освічена й начитана Ессі краще від нього володіє Старшою Мовою, наріччям ельфів, співочу версію якої вживали сирени, моршинки і нереїди. А ще міг би зрозуміти, що наспівність та складна мелодика мови сирен, яка для нього була ускладненням, для Оченяти є полегшенням.
— Ш’єєназ! — гукнув. — Усе-таки дещо нас розділяє, а тим, що інколи нас розділяє, буває пролита кров! Хто… Хто убив шукачів перлів, там, біля двох скель? Скажи мені!
Сирена пірнула, збурюючи воду. За мить знову виринула на поверхню, а її гарне личко скорчилося й напружилося в неприємній гримасі.
— Не зважуйтесь! — пронизливо скрикнула вона. — Не зважуйтесь наближатися до сходів! Не зачіпайтеся з ними! Це не для вас!
— Що? Що не для нас?
— Не для вас! — вереснула Ш’єєназ, навзнак падаючи на хвилю.
Бризки води високо сплеснули вгору. Вони ще мить бачили її хвіст, роздвоєний врізаний плавнець, що тріпотів по хвилях. Потім вона зникла у глибині.
Оченя поправила волосся, розкуйовджене вітром. Непорушно стояла, схиливши голову.
— Я не знав, — кашлянув Геральт, — що ти так добре знаєш Старшу Мову, Ессі.
— І не міг знати, — відповіла вона з помітною гіркотою в голосі. — Адже… Адже ти зі мною ледь знайомий.
— Геральте, — сказав Горицвіт, розглядаючись і нюшачи, мов гончак. — Тут страшенно смердить, не вважаєш?
— Чи я знаю? — відьми́н потягнув носом. — Я бував у місцях, де смерділо гірше. Це тільки запах моря.
Бард відвернув голову і сплюнув між камені. Вона булькотіла у скельних ущелинах, пінячись і шумлячи, відкриваючи вимиті хвилями узвози, всипані галькою.
— Глянь, Геральте, як добре обсохло. Куди поділася та вода? Як це воно, до холери, з тими припливами і відпливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи про це не думав?
— Ні. Були в мене інші клопоти.
— Я гадаю, — Горицвіт злегка затремтів, — що там, у глибині, на самому дні того холерного океану сидить собі величезна потвора, страховисько, покрите лускою, ропуха з рогами на огидній голові. І що певний час утягує воду до черева, а з водою все живе, що можна з’їсти, — риб, тюленів, черепах, усе. А потім, зжерши здобич, вибльовує воду і настає приплив. Що ти про це думаєш, Геральте?
— Думаю, що ти дурень. Колись Єнніфер казала мені, що припливи викликає місяць.
Горицвіт зареготав.
— Ото ще бридня францувата! Що в місяця спільного з морем? На місяць хіба що собаки виють. Геральте, ця твоя брехуха взяла тебе на кпини. Наскільки я знаю, не вперше.
Відьми́н не прокоментував. дивився на блискучі від вологи камінні брили в узвозах, оголених відпливом. Вода в них усе ще билася ключами й пінилася, але видавалося, що перейдуть.
— Ну, вперед, — сказав, устаючи і поправляючи меч на спині. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі впиратимешся, що підеш зі мною?
— Так. Теми балад — не шишки, я їх під ялинами не знайду. Окрім того, завтра уродини Паяцинки.
— Не бачу зв’язку.
— А шкода. Ми, нормальні люди, дотримуємося звичаю обдаровувати одне одного з нагоди уродин. А мене не стане на купівлю їй чогось. Знайду щось для неї на дні моря.
— Оселедця чи слимака?
— Ти дурень. Знайду бурштин, може, морського коника, може, якусь гарну мушлю. Йдеться про символ, про доказ пам’яті та симпатії. Я Оченя люблю, хочу її порадувати. Не розумієш? Я так і думав. Рушаймо. Ти вперед, бо там може сидіти якесь страховисько.
— Гаразд, — відьми́н зсунувся із урвиська на слизьке, покрите водоростями каміння. — Я йду першим, щоб, у разі чого, тебе захистити. Як доказ пам’яті та симпатії. Тільки пам’ятай, — як крикну, бери ноги на плечі й не плутайся мені під мечем. Ми туди йдемо не морських коників збирати. Йдемо, щоби розправитись зі страховиськом, яке вбиває людей.
Вони рушили вниз, у розпадини оголеного дна, інколи перебрідаючи воду, що все ще кипіла у скельних камінах[51]. Талапали у заглибинах, висланих піском та фукусом[52]. На додачу, розпадався дощ, отож незабаром вони промокли згори донизу. Горицвіт щохвилі зупинявся і гріб палицею у гальці та клубках водоростей.