— Шлях у нас буде довгий. Краси ми ще нап’ємося. А тим часом... Потерпи, друже Пластуне. Потерпи. Маємо піднятися на ту гору.
Парубок ласкаво потріпав рудо-коричневу гриву коня. Кінь згідно кивнув і, вибираючи зручний для себе шлях, почав стрибками підніматися догори. Худе, жилаве тіло вершника не було для нього тягарем.
На півдорозі до вершини його грізно окликнули.
— Гей! Куди їдеш? Нумо мерщій назад. Тобі кажу! Чуєш, хлопче, не гніви, бо стрельну.
Але парубок тільки погладжував роздуту від напруги шию свого Пластуна і навіть жодного разу не озирнувся на шістьох вершників, що спинили своїх коней на дорозі, так і не наважуючись піти за ним.
— Сам лізь! — огризався, мабуть, до старшого один із козаків. — Куди? Ці кущі з мене весь одяг зірвуть, а з коня шкуру.
— Та це ще дрібниці, — вторив йому інший козак. — А кінь спіткнеться, або потрапить копитом в ущелину, або за корч зачепиться! І все! Покотиться вниз. І коня втратиш, і собі голову звернеш.
— Та що казати. Якби там бодай ґрунт. А то каміння та глина. Не втриматися...
— Хіба що лізти без коня...
— І все ж стрельнути для остраху можна...
На всі ці слова старший із козаків у гніві заволав:
— Ви козаки чи баби біля криниці? Ану пустімо мушкетика! Тільки не вцільте здуру. Він нам живий потрібен.
Пролунало кілька пострілів. Парубок на це й головою не повів. Як йому вдавалося залишатися в сідлі при такому крутому підйомі, та ще й коли його неймовірний кінь так часто стрибав, — зрозуміти було годі. Як і те, що могло змусити тварину долати пагорб, іноді навіть підгинаючи передні ноги й направду повзучи і не звертаючи уваги на виступи гострих каменів, сипучу глину, колючки кущів та слизький мох.
Усе ж кілька козаків подалися навздогін тим самим шляхом, який вибрав для підйому незвичайний кінь і його нерозумний господар. Але вони не дісталися й третини гори, а кінь вже виніс парубка на її гребінь.
— Бач, який ти, мій Пластуне. Цікаво, чого це люди вирішили такою крутизною підніматися. А ти молодець, швидко впорався. Ноги твої від крові омию живою водою. Є тут така. Сам її пив. Ох і зуби вона ломить! Але то правда — вода жива!
Кінь повернув голову і ніжно потерся ганашем[51] об коліно вершника. У відповідь парубок дістав із мішка яблуко і простягнув його на долоні. Пластун оголив міцні молоді зуби — і частування зникло.
Рано-вранці, минувши хиткий міст через малий рів — завширшки не більше двадцяти п’яти стоп і глибиною в зріст людини, — панове Звані не стали квапити коней. Після задушливої келії і занадто короткого сну хотілося вдихнути на повні груди свіжість весняного ранку. Той ранок обіцяв приємне денне тепло і зачаровував синім безхмарним небом. Назустріч по дорозі все ще тяглися на міські базари навколишні селяни на своїх тихохідних возах, або вели в поводу завантажених коней, або й просто несли в луб’яних кошиках, полотняних мішках та вербових коробах усілякий крам на продаж і обмін.
— Плохенька фортеця, — озирнувшись на дерев’яні низькі стіни, що оточують Поділ, усміхнувся пан Бродський.
— Навіть татари легко перескочать, — підтримав його пан Ковальський. — А проти великого калібру гармат вони й години не втримаються. Однак замок на горі міцний.
— Хіба?! — чи то запитав, чи то засумнівався його співрозмовник. — Повільно поляки його зміцнюють.
— Довго облоги не витримає.
— Ні, не витримає. І це добре. Але зараз нам не варто цим перейматися.
— Хтозна, — знизав плечима пан Ковальський.
— Всяке буває, — роздратовано буркнув пан Бродський.
На це його супутник тільки з розумінням усміхнувся. А тоді задоволено оглянув свій новий одяг. Нічого особливого — але тепер замість домотканих вузьких вовняних штанів на ньому були просторі, та ще й з угорського сукна. Замість постолів — чоботи з телячої шкіри. Правда, шкода кожушка — але каптан гарний, а делія, оторочена лисячим хутром, все ж зручніша і вигляд має кращий. А ще пана Бродського потішила хутряна шапка зі срібною пряжкою. Хутра у нього на шапках, щоправда, різні були — і це, з виднихи[52], аж ніяк не найдорожче. Зате підкладка в шапці справді чудова — щільна, яскраво-червона, та й волосся не ковзає. З якої вона тканини, пан Бродський не знав, а запитувати в пана Ковальського не бажав. Але в спеку така шапка просто диво — можна вдягнути її так, щоб тканина лежала на голові, а хутро позаду або праворуч. Тоді аромат чоловічого поту й звіриного хутра вже не душитиме ані власника шапки, ані довколишніх.
Такий самий одяг і на Ковальському. Однак він цьому панові не до душі. Тому й сердитий пан Ковальський. Але владика Єзекіїль знає, як правильно все залагодити. І в цьому він має рацію. Одяг та зброя реєстрових козаків дозволять вільно пересуватися у всіх напрямках. Звісно, якщо поводити себе гідно, відповідно до присяги його королівській милості!
Правильне прикриття. А те, що не до душі воно панові Ковальському, — то його особиста справа.
— Я вперше в цих місцях, — зізнався пан Бродський.
— І мені раніше не випадало тут бувати. Хоча про них мені багато відомо.
— Он як! — здивувався попутник.
— Ось їдемо ми до гори. А то не просто гора, то святе місце — Печери! Перші християни-відлюдники викопали їх тут, щоб таємно молитися Богу і ховатися від язичників. Але не те для мене було б цікаво...
— А що ж?
— Чував я, що є в тій горі ціле місто з келій і тунелів. І є там могила святого на ім’я Іоанн. Коли відчув той святий, що час кончини близько, сам приготував для себе могилу. Але не в довжину, як зазвичай, а в глибину. Попрощався з братією і почав спускатися в ту яму, але, з ласки Божої, увійшов у неї лише до пояса. Хоча могилу викопав глибоку. Так і стоїть — нижня частина тіла в землі, а верхня, нетлінна, вся на видноті. Ченці дозволяють на святого поглянути, як і на багатьох тих, хто упокоївся в глибині гори. Цікаво мені на те подивитися. Чи вони схожі на ті мумії, які я бачив у Єгипті? Здається мені, що в цих печерах на глибині взимку тепло й сухо, і влітку сухо, але прохолодно. Немає в них вологи, як у гробницях фараонів. Тому небіжчик висушується, а не гниє. Коли повернуся, неодмінно сходжу туди й пересвідчуся. Утру носа декому з колишніх друзів! А може, й сьогодні дещо побачу.
— Але ж і жахи ти розповідаєш, пане Ковальський. Висушені мерці, — скривився пан Бродський, а потім з цікавістю глянув на попутника. — А Єгипет — це в якій землі?
— Африка це! Африка, — ледве стримуючи усмішку, відповів той.
— Африка... — ображено пробурмотів пан Бродський.
— Якщо буде на те воля Божа, то і в Африці побуваєш.
— Ще скажи в Стамбулі, — голосно засміявся той.
— Investigates viae Domini![53] — склав молитовно руки пан Ковальський.
— Що? Мову русинську й польську знаю і розмовляю добре. А це по-якому? — хитро примружив око пан Бродський.
— Латина! Означає: ніхто не знає своєї долі! Латина — мова, якою розмовляють з Господом. А ще це мова науки! Але не питай мене про науку...
— Не буду, — серйозно відповів пан Бродський. — Зрозуміло, що ми не з одного куща ягоди і в науках у нас різні наставники. То таке! Якщо правильно я зрозумів, оця дорога праворуч і приведе нас до тих Печер.
Пан Ковальський мовчки кивнув.
Якуб Собеський щосили намагався зберегти холоднокровність. Вчора встигли причаститися двома глечиками того ж таки торунського вина, — аж тут перед паном комісаром постав старший із тих козаків, що мали привести дурня. В подертому жупані, брудних чоботях і до колін мокрих штанах. Він був блідий, і спершу годі було збагнути, що белькоче.
Лише після численних уточнень ситуація прояснилася. У дурня виявився не кінь, а справжнісінький чорт, який миттю злетів на найвищий під Києвом пагорб, зарослий тереном, і ніщо живе не могло пройти крізь ці колючі кущі. Але козаки на те й козаки. Вони прорвалися на вершину, з якої було все видно. Тобто дуже далеко. Бачили вони дурня і його чотирикопитну тварину («Чорта!» — перехрестився козак). Кроків за п’ятдесят були цей жовтий диявол і його вершник. Рухалися неквапно, та раптом... просто розчинилися в повітрі. Ось щойно були — і ось їх уже немає. До темряви козаки шукали слід чи бодай щось, що підказало б, куди ці біси поділися, але так нічого й не знайшли. Була думка: подалася ця парочка в печери! Але вирішили, що в тому святому місці нечисть одразу загинути повинна.