— Хреста теж із дубка велиш вистругати?
— Хреста? — задумався про щось молодший гість. — Так. Хреста дубового. Простого.
І попростував. А потім зупинився й додав:
— Зберіть нам на тризну наїдків якихось. І ще... Нікому на те дивитися не можна.
І пішов, голови не піднімаючи.
Усім у селі суворо наказали. Але коли це було, щоб хто за дрібнотою угледів.
Заховалися четверо хлопчаків, козаків майбутніх, у виїмці за кущами. І страшно, ясна річ, але так цікаво побачити те, на що навіть старі козаки глянути не сміють. Та й говорити про чужинців не можуть. Бо то такі люди, що ніби й люди, але не такі.
І бачили одчайдухи дуб. Не раз піднімалися вони на його могутні гілки. Тепер і не знають, чи зберуться ще.
Висять на тих гілках шаблі та сагайдаки козаків чужих і престрашнючих. Там-таки на вервечині знак мідний — сонце з променями, що в народі кужелем зветься. Ще мішечок шкіряний, що в багатьох степовиків догою зветься — хатою для талісманів. Був іще хрест на шнурі простому.
Їсти хотілося нестерпно. Тим паче прикро дивитись, як «гості» уплітають каплунів жирних та окости соковиті. Он скільки добра привіз на возі сотенний, дядько Павло. Зверху на те добро поклав ще якусь річ — дивну таку. Вибачився за те дядько Павло.
— Я цю ляльку із земель німецьких для дочки моєї молодшенької привіз. У будь-якій біді вона їй допомагає. Думає доця, що і в горі вашому великому та лялька допоможе. Мала ще дитинка.
Чужі козаки подивилися на личко фарфорове та й усміхнулися.
— Мала дитинка, а серце превелике. Як і в народу нашого. Повернеться лялька з дарами. А тим часом нехай побуде, — сказав наймолодший і посадив ляльку на гілку, що ближче до старого, у якого відвага неймовірна! Така, що тільки в часи билинні й була.
Сидить той старий, на дуб спершись, — незрозуміло, живий чи мертвий. Хотіли його брати в шати красиві, що сотенний привіз, переодягнути, а він руку проти виставив.
Із їжі нічого не прийняв, але з руки молодшого брата чарку горілки випив. А при заході сонця почали з домовиною поратися та шаблями яму копати.
Страшно і дивно було — сидить людина й дивиться, як їй могилу облаштовують. Живого чи мертвого, все ж обмили, переодягли та в домовину клали. А в густих сутінках вже й не зрозуміти, і не розгледіти до ладу... Може, й правду бабки древні казали, що буває й таке: кладуть небіжчика обличчям униз, а потім ще й кілки в спину забивають.
Ось буде про що розповісти, та дивитися на те моторошно. Від того й очі більше заплющені, ніж відкриті. А страх такий, що серце в п’ятках — яку барабан стукає. А тут ще за спиною: «Гм-м»!
Обернулася дітвора і потом холодним вмилась. Отой молодший щойно з могили землю руками викидав, а тепер за їхніми спинами стоїть!
Коли кішка на горобчиків, що в пилюці купаються, стрибає, то пташки не так скоро розлітаються, як сюркнули від цього «гм-м» старші хлопці. Тільки найменший з досадою на те обернувся і повільно підвівся. Стоїть і дивиться на страшного чужака, що з ями, як чорт, вистрибнув і враз за спиною з’явився.
Усміхнувся на те чужинець, а потім брови зрушив і до лиця хлоп’яти наблизив.
— Хто такий?
— Іван, — насупивши брови, засопів малюк.
— Ну, здоров будь, брате Іване.
І розсміявся козак. Глядь — а вже й брати його сиві поруч стоять і сміхом заходяться. Один і каже:
— Та ти подивися! Ба! Його сам сатана в губи поцілував!
— Так! Брат з ознакою знатною, — погодився молодший із чужинців.
— Який я тобі, дядьку, брат? Ти чужий та ще й старий, — аж засопів малюк.
— Брат! Брат! Із поверненням, брате Іване!
І Сагайда притиснув до грудей хлопчика. Притиснув міцно-міцно...
Розділ перший
«Завдання моє полягає в тому, щоб описати війну, яку вів Сигізмунд ІІІ[12], король польський, із турецьким султаном Османом. Такої масштабної війни не бачили наші сучасники. Війна ця вирізнялась як чисельністю армій, що брали в ній участь, так і грандіозними до неї приготуваннями, й уславилася непохитною мужністю тих, хто вийшов на битву, швидкістю переміщень військ і успішним результатом. Вона заслуговує на те, щоб стати відомою навіть у віддалених країнах і щоб пам’ять про неї збереглася для віддаленого потомства. Хоч війна й тривала короткий час і армія наша не в повному складі боролася з силами, зібраними в трьох частинах світу, та все-таки відстояла інтереси всього християнства, а Хотин[13], славний у давнину, знов уславився...»
Саме таким і має бути початок величної оповіді. Адже в ній викладена історична подія першочергової ваги. Не лише для поляків, а й для всіх християнських народів Європи, долі яких вирішувалися на полях хотинських[14]. Військова потуга Туреччини, неймовірна за Селіма Грізного і Сулеймана Пишного, ще не зустрічала супротивника, який був би в змозі гідно помірятися силами. А тим паче завдати поразки доти непереможним османам і змусити їх підписати мирну угоду на вигідних християнам умовах!
У процесі підготовки й підписання цього вкрай важливого документа взяв активну участь і він — комісар[15] війська Речі Посполитої Якуб Собеський. І хто, як не він, учасник битви і батальний дипломат (якому були відкриті таємні мотиви дій), може достовірно й неупереджено викласти перебіг визначної історичної події — битви під фортецею Хотин.
Безумовно, заздрісники пліткуватимуть за чашею вина, буцімто записки Якуба Собеського занадто пишномовні й риторичні. Він наслідує римських істориків, а за взірець обрав Саллюстія[16]. Його праця обтяжена надмірними подробицями, і в ній занадто багато уваги приділено козацькому ватажкові Конашевичу і його загонам.
Однак освіченим людям — таким, як сам Якуб Собеський, — сподобається виклад. А щодо гетьмана Петра Конашевича, прозваного козаками Сагайдачним[17] за неймовірну майстерність стрільби з лука, то тут королю, сейму й шляхетству слід добряче задуматися і вжити відповідних заходів, доки ще не занадто пізно.
Ось, приміром...
Якуб Собеський пошукав серед аркушів. Ага, он воно, його рукою писане:
«...Хвилювання, що виникли серед війська, на кілька днів відстрочили переправу через Дністер. Жовніри[18] натовпами оточували намети старшин і турбували гетьманів наполегливими вимогами. Тут чувся гнів, там скарга, тут прохання, там погроза. Давалася взнаки розбещеність і відсутність дисципліни; розпорядження гетьманів залишалися невиконані; всі нарівні — новобранці й ветерани, тубільці й іноземці, звичайні найманці й шляхтичі, кінні та піші — навперебій волали, що не мають ні грошей, ні їжі, що піддаються великим небезпекам без будь-якої винагороди, що ворог загрожує, а підкріплення запізнюється...»
І це перед битвою, яка повинна вирішити долю Вітчизни! А з яким серцем довелося йти на підписання мирного договору після того, як битва закінчилася!
Ось ці гіркі слова:
«...Вожді, звісно, дивилися з великим сумом на те, як погіршується настрій війська, і вживали всіх зусиль для того, щоб перешкодити дезертирству. Навмисно зволікали з лагодженням моста, воліючи навіть у такий невигідний для війська спосіб покласти край ганебній втечі. Чимало шляхтичів, що належали до поважних родин, ховалися на возах між провіантом; їх витягали з цих прихистків і напоказ вели табором як таких, що ганьблять своє військо. Імена осіб, що зганьбили себе боягузтвом, записали в публічні акти для повчання нащадкам, майно їхнє конфісковувалося...»
Якби не ця ганьба, договір мав би більш вигідні для Речі Посполитої параграфи. Адже здобули перемогу — проте все ще тряслися душеньки багатьох шляхтичів за своє життя. Хотілося їм бігти у свої маєтки, пити й вихвалятися, і зовсім не хотілося довести справу до кінця в ім’я Вітчизни — стояти міцно, грізно нависати над уже зломленим супротивником.
Дякувати Господу, що Конашевич не став збирати свій козацький табір і дочекався того часу, коли турки не повернули назад. Почали б збиратися козаки в свої містечка та в дніпровські очерети — й усе! Вмить розбіглися б захисники Речі Посполитої — а там ні грошей, ні слів не вистачило б для того, щоб зібрати бодай невеличке військо. І це при тому, що польське шляхетство на ратному полі стояло за свої привілеї, землі, багатства. А за що боролися ті, кого шляхта прикро іменувала «своїми холопами» й «бидлом»?
12
Сигізмунд НІ (20 червня 1566 р. — 30 квітня 1632 р.) — король польський і великий князь литовський з 27 грудня 1587 р., король шведський з 27 листопада 1592 р. по липень 1599 р., батько Владислава IV.
14
Битва війська Речі Посполитої під командуванням великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича (в тому числі Війська Запорозького під командуванням гетьмана Петра Сагайдачного) з військом Османської імперії під командуванням султана Османа II, яка тривала з 2 вересня по 9 жовтня 1621 року.
15
Призначені сеймом для супроводу армії комісари завідували фінансами, брали участь у засіданнях військової ради, були присутні на прийомі гетьманом послів і самі виконували посольські обов’язки.
16
Ґай Саллюстій (86 до Р.Х.— 35 до Р.Х.) був одним із перших римських істориків, який уводив у свої трактати розгорнуті монологи головних героїв, покликані відобразити особливості їхнього характеру та політичної орієнтації.