Атож, за що, а головне — за кого боролися ті сорок тисяч козаків з Украйни, які завдяки своїй хоробрості та неймовірній дисципліні й згуртованості витримали багатоденні гарматні обстріли й атаки розлючених яничар?
Ось що найцікавіше — і найсумніше!
Ще з десяток років тому йшли чайки[19] Конашевича до турецьких берегів і до Криму з парою тисяч козаків. У поході на московські землі гетьман вів десятитисячне військо. Під Хотином у Конашевича-Сагайдачного вже була сорокатисячна армія. Не гірша, а багато в чому краща від прославлених на весь світ яничар. Яким потрібно бути вождем і людиною, щоб на твій заклик зібралися тисячі тих, хто сам собі на умі й на будь-яку знаду відповідає: «Я козак вільний». Та й чи людина той гетьман, який зумів вивести з дніпровських плавнів таку силу-силенну навченого війська? А скільки на тих островах і в очеретяних заростях іще воїнів? Так з такою армією не те що від Речі Посполитої відійти легко можна, а й саму її під себе підім’яти.
Тепер ще раз хвала Господу, що закликав до себе цього... Як це записано в хроніці Хотинської битви? Ага, ось!
«...Цей Петро Конашевич, чоловік рідкісної мудрості та зрілого судження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками то була проста людина, проте в очах пізнішого потомства він гідний стати поряд із найвідомішими людьми свого часу в Польщі... Одне слово, це була людина смілива, розумна, шукач небезпек, який нехтував життям, перший у нападі, а у відступі — останній; рука його ніколи не давала промаху; він був пильний у таборі, не любив зніженості й не такою мірою віддавався пияцтву, як то було в звичаї у козаків...»
За такого гетьмана могла виникнути міцна держава на заздрість і занепокоєння сусідам.
Сказано добре — і все то правда, що писано рукою Якуба Собеського в хроніці Хотинської битви. Що ж тоді так дратує і навіть злить посланця короля і комісара сейму?
Собеський встав із-за скромного столу, пройшовся по невеликій і простій кімнаті. Та й яке оздоблення може тут бути? Щойно відбудовується твердиня на київській Замковій горі. Не минуло й чотирьох років, як почалося відродження цих укріплень, знищених ударом блискавки ще в 1605 році. Про блискавки кажуть свідки, яких опитав Якуб Собеський. Але не виключено, що замок був знищений зі злого наміру.
Як багато ще тих, хто противиться розумному й важливому. А що може бути розумнішим і важливішим за злиття двох християнських церков? Унія[20] — розумний вихід для зняття невдоволення місцевого населення в умовах остаточного ополячення земель Украйни. Переважна більшість православного духовенства погодилася з цим. Але були й інші, хто чіплявся за старовину і пручався корисним змінам. Усіма силами вони противились нововведенням. Аж до вбивств.
Після смерті уніатського митрополита Михайла Рогози його майно в Києві було розграбовано. У 1606 році у Вільні на нового уніатського митрополита Іпатія Потія було скоєно замах, а в 1618 році козаки втопили в Дніпрі уніатського архімандрита Антонія Грековича, який завдяки унії з простого ченця так скоро вибився в отці церкви. Подейкували, що в православ’ї він неабияк нагрішив, а тому й подався в уніати... Але на вбивць так ніхто й не вказав.
Розслідування цих лиходійств, як і багато іншого в цих краях, доручено Якубу Собеському. Все-таки він зумів довести королю і сейму, що загроза бунту на землях Украйни реальна і так само смертельно небезпечна для Речі Посполитої, як і вторгнення османського воїнства, посилення військової могутності королівства Швеція, як і негативні явища всередині самої Вітчизни.
Тепер у пана Собеського є і гроші, і люди, і можливості, але немає ще однієї такої ж голови, яку нього. І це сумно. Про все доводиться думати самому.
І чому Якуб Собеський вирішив, що може робити одночасно кілька справ, як це міг великий Цезар? А було б дуже гарно, та й вигідно, підправляти текст Хотинської хроніки, думати про розслідування, розв’язувати вузли місцевих хитросплетінь і ще багато іншого. А ще реагувати на слова королівського лікаря й розуміти, навіщо його «права рука» Антонім Дзевульський так детально викладає безліч усякої всячини, що сталася в Києві за минулу добу.
Ото вже ці страхи пана комісара: мовляв, проґавимо щось важливе, що потім виправити буде дуже складно. Адже переконувався, і не раз, що Антонім — відданий, розумний і відповідальний служака, та ще й керує численною таємною службою в східних воєводствах. І все-таки замість того, щоб розвантажити свою голову, пан Собеський перетворює її на величезне відро, куди безперервно зливається все і звідусіль, в тому числі й побутові дрібниці в мурашнику із назвою Київ. Звісно, простіше дозволити панові Дзевульському самому вирішувати, що важливо для доповіді, а що ні. Адже він цілком упорається з цим. Але...
Надто вже пан комісар побоюється упустити щось важливе.
Як і належить, доповідав пан Дзевульський, стоячи посеред кімнати, поклавши руку на хрестовину шаблі. Так, на думку ясновельможного пана комісара, його таємні служки, або тайники, говорили коротше й по суті. Але навіть коротко і по суті доповідь зайняла більше години. Все ж не такий і маленький мурашник цей Київ. Одначе, зайнятий роздумами про свої нотатки, пан комісар, здається, таки пропустив кілька повідомлень свого помічника. Можливо, саме це так розлютило і водночас засмутило пана комісара.
І дарма. Цезар із його вмінням робити одночасно безліч справ — унікум. Цього історія більше не знала. То чому Якуб Собеський вирішив у тридцять два роки приміряти лавровий вінок великого імператора на свою так само, як і в Цезаря, лисувату маківку? Не сподобив на це Господь. Хоча іншого дав чимало. У тому числі й такту. Навіть з підлеглими.
Пан комісар помахом руки зупинив доповідь помічника.
— День видався цікавим і насиченим. Та чи не випити нам вина? Вино добре, торунське[21]. Не вино, а чистий бальзам.
Лікар тільки руками розвів. Він уже встиг спорожнити половину глечика, виготовленого з чудового венеціанського скла.
— То налий нам із паном Дзевульським.
Заохочений увагою начальника, Антонім сів на краєчок лавки, перед тим підсунувши панові Собеському єдину прикрасу цієї кімнатки — м’яке крісло.
Подякувавши своєму помічникові й лікареві, Якуб Собеський вирішив м’яко повернутися до того, що так розвеселило королівського лікаря і змусило пана Дзевульського незвично підвищити голос, ніби ясновельможний пан комісар оглух чи не захотів почути. А курйоз той, мабуть, цікавий, якщо королівський лікар так від душі реготав.
— Отже, вип’ємо і розкладемо по кісточках цей випадок. Як же цього типа впустили до ратуші?
— Так само говорив... — Але, побачивши суворий погляд начальника, пан Дзевульський відкашлявся в жменю. — Вибач, ясновельможний пане. Носив той тип, що тримає шинок біля Львівських воріт, і раніше в ратушу частування та навіть гроші. І брали в нього. Приніс він і сьогодні гусака та барильце меду. А коли зрозуміли, як його скривджено, так і стали з кімнати в кімнату водити та реготати. Випадково я в ратушу втрапив, випадково на той сміх і набрів. Почув про той монастир, з якого ви веліли очей не зводити і про все, що навколо нього, вивідувати й доповідати, — отоді я шинкаря й приструнив.
— Атож, повеселив той шинкар людей ратушних, — смакуючи вино, подав голос лікар.
Пан Собеський делікатно усміхнувся. Це ж не простий лікар, а важливий для його справи — вчений чоловік Фабріус Пойда, близький до самого короля.
Свого особистого лікаря приставив король Сигізмунд до козацького гетьмана Конашевича. А ще надав свою карету для зручності пораненого рятівника Польщі. У тій кареті й прибули до Києва і Конашевич-Сагайдачний, і лікар. Так аж до смерті гетьмана був при ньому Пойда. Лікував — і прислухався. Однак і одне, й інше мало допомогло. При ньому Конашевич серйозних справ не обговорював, та й ліки і мазі від смерті не вберегли. Тепер лікар стане перед королем і розповідатиме про свою неймовірну користь, та ще й нагороду щедру проситиме за старання.
20
Берестейська унія 1596 року — акт об’єднання Східної (православної) і Західної (римо-католицької) Церков на умовах визнання Східною Церквою католицької еклезіології та догматики (включаючи папський примат), але при збереженні східного літургійного обряду, богослужіння рідною мовою, відсутності обітниці безшлюбності для білого духовенства та ін.