— Добре, монаше, що ти на картах знаєшся. То, може, з нами на дрібну монетку? — ласкавим голосом запропонував пан Бродський.
— Негоже це єпископу Володимирському і Берестейському Єзекіїлю Курцевичу, і пастві своїй забороняю, і караю люто за те бісівство, — насупив брови владика Єзекіїль.
— І що в тому бісівського, — знизав плечима пан Ковальський. — Вся Європа грає. А найбільше королі й герцоги. Та й священики...
— Від того і єресь у тій Європі в кожному закутку. Прийшло те бісівство зі Святої землі разом з хрестоносцями. Не відали воїни Христові, що за сатанізм їм підсунули. Карти є знаряддя бісівське, за допомогою якого людина входить у змову з дияволом! Блюзнірська зневага імені Господа! Треф — це той хрест, на якому був розп’ятий Спаситель. Піка — спис, яким римлянин Лонгин пронизав тіло Ісуса. На тому списі він, знущаючись, подавав Ісусові губку з оцтом для пиття. Та губка і є чирви. А бубни — то головки цвяхів, якими був прибитий до хреста Син Божий. Все це знаки страждання Господа. Християнин, що грає або зберігає в себе карти, зневажає Господа та страждання Господнє. Готує він собі місце в пеклі з дияволом і з усіма його слугами. Якщо вірите в Христа — на коліна!
Перезирнувшись, гості братського монастиря опустилися на коліна.
— Повторюйте за мною! — суворо звелів єпископ. — Господи, зброю на диявола — Хрест Твій дав єси нам. Тріпочу, не смію дивитися на силу Його. Яко бо мертві встають і смерть долають. Заради цього поклоняємося похованню Твоєму і воскресінню! А тепер тричі «Отче наш» і «Богородицю» прочитайте вголос.
Хотів було старець на благословення хреста дати поцілувати, та тільки рукою махнув на братів Званих.
— Листи свої давайте!
За велінням владики пан Ковальський і пан Бродський дістали з потайних кишень запечатані тонкі сувої з дорогого паперу. Оглянувши червоні сургучеві печаті на золотавій шнурівці, владика кивнув і повернув їх.
— Завтра, — коротко сказав єпископ, згріб зі столу карти й пішов.
— І сам пішов, і карти забрав, — сумно провів його слабким голосом пан Бродський.
— То й на краще. Залишиться з нами наше срібло. Зустрічав я святих отців, що і ротмістрів гусарських з порожніми гаманцями залишали. А цей надто вже в картах тямить, — не поділив його смутку пан Ковальський.
Прокинувшись, владика Єзекіїль найперше постав перед образами і поклав на себе хресне знамення:
— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Відтак, трохи почекавши, щоб душа налаштувалася на молитву і думки покинули все земне, вимовив без поспіху і з увагою сердечною:
— Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе благих і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.
Попросивши у Бога благословення на день прийдешній і подякувавши Йому за ніч, що минула, єпископ Володимирський і Берестейський Єзекіїль Курцевич тяжко зітхнув.
Поховали благодійника церкви, православного раба Божого Петра, а в миру великого гетьмана Петра Конашевича. Припала та печаль на Провідну неділю[37]. Але дане йому слово необхідно виконати, бо не за себе просив покійний гетьман козацький, а за віру православну і землю дідівську, що від бід тяжких кров’ю сходить.
Нікому з отців православної віри так не довіряв гетьман Конашевич, як близькому його серцю духовному наставнику пану Курцевичу. Пам’ятаючи справи минулі й готуючись до труднощів майбутніх, представив гетьман козацький архімандрита Трахтемирівського монастиря преподобного Єзекіїля патріарху Єрусалимському і всієї Палестини Феофану для посвячення у високий церковний сан.
Прибувши в супроводі гетьмана Сагайдачного, оточений щільною стіною козацьких сотень, патріарх Феофан звернувся до православних з грамотою, в якій закликав їх обрати собі єпископів, не побоюючись наслідків з боку католицьких властей, «як колись батьки Мойсея не злякалися наказу фараона, а святі апостоли суворих пилатів та іродів».
Наприкінці вересня року Божого 1620-го відбулася посвята багатьох ігуменів славних православних монастирів. І це врятувало православну віру на українських землях. Адже після смерті в 1610 році Перемишльського єпископа Михайла Копистенського в Речі Посполитій залишався єдиний православний єпископ — Єремія Тиссаровський у Львові, що був місцеблюстителем Київського митрополичого престолу.
З його смертю православ’я в Речі Посполитій було б ліквідоване як Церква без єпископа!
Господь милостивий не допустив цього, давши силу і волю для порятунку Церкви православної рабу своєму Петру, гетьману Конашевичу!
Великий був чоловік, бо великі й славні справи творив він на землі. Важко йому було. Небагатьом він міг довіритися. Але саме єпископа Володимирського і Берестейського Єзекіїля Курцевича взяв із собою козацький гетьман для подання королю Сигізмунду вимог Війська Запорозького напередодні османського вторгнення і подальшої битви під Хотином. Поради та настанови владики Єзекіїля завжди були слушними і справедливими. Багатьох отців церкви дивувала їх близькість. Здавалося, більше довіри у Петра Конашевича мало би бути до того, з ким знайомий з юності, до сина шляхтича Іова Борецького.
З ним майбутній гетьман здружився в роки навчання у Львівській братській школі. Його й просив козацький гетьман висвятити на митрополита Київського і Галицького!
Але не з вірним другом юності радився в певних справах козацький ватажок, а з владикою Єзекіїлем. Бо справи ті були особливими. Таємними!
Після приємної для душі й тіла ранкової молитви владика покинув тісну келію і рушив до внутрішнього двору братського монастиря.
Тут, біля свіжої могили титаря[38] братського монастиря і школи при ньому раба Божого Петра Конашевича, вже з похиленою головою стояв митрополит Київський і Галицький владика Іов. Титулований «екзархом Константинопольського престолу», митрополит славився благочестям, благодійністю і вченістю, так само як і захистом православ’я проти унії. Надійна і міцна стіна православ’я!
Весна того року затрималася. Аж на другий тиждень квітня війнуло теплом і висушило мокроту. А особливо тішило те, що теплий вітерець звільнив сонячний лик від довжелезних свинцевих хмар. Назустріч сонечку скоро з набряклої утроби землі виповзла перша трава, а на деревах почало розпускатися листя. Усміхнувся щедрості небесній владика Єзекіїль і вклонився митрополиту.
— Гарний день починається!
— Усе в руці Божій, — кивнув митрополит, не зводячи очей із могильного пагорба.
Знову тихо й благочестиво в монастирі. Вже два дні як покинули Київ козаки Конашевича, прозваного між них Сагайдачним. Поховали свого гетьмана у Богоявленській церкві братського монастиря. Поклали нагрудний срібний хрест найпершого з козаків на престол святого Іоанна Золотоустого в тому-таки храмі. У недобудованій трапезній випили й закусили. Та й миттю розлетілися, на подив і смуток усіх шинкарів київських, котрі гадали, що здеруть грошенят на третій та дев’ятий поминальні дні.
Залишилася печаль і пам’ять про товариша юних років та про зрілого, мудрого чоловіка, що не дав загинути православ’ю під натиском католицької Польщі. І є чимало тих, хто продовжить труди прославленого гетьмана. Хто збереже й примножить славу ліпшої з церков і стане на захист православ’я. Найперший з них — владика Єзекіїль.
Митрополит насилу відірвав очі від могили і з прихильністю глянув на владику, що стояв поруч. І просвітліло обличчя. Ні, не усміхнувся, лише ще раз вдячно кивнув.
Та перевів погляд — і тут-таки насупив сиві брови.
Владика Єзекіїль простежив за поглядом митрополита і сам тяжко зітхнув. До них, а точніше до могили великого і славного чоловіка, заледве притримуючи парчу дорогої сукні, в соболиному кожушку нарозхрист, майже бігла дружина покійного гетьмана Анастасія Конашевич.
Із роду православних волинських шляхтичів Повченських, Анастасія стала під вінець із майбутнім гетьманом у неповні шістнадцять років. Незабаром народила сина — і переконалася в тому, що ні тепло сімейного вогнища, ні ніжність, ні любов не здатні утримати в обіймах того, кого небеса благословили на ратний подвиг. І оскільки глава сім’ї весь час десь бився, турботи про сина і велике господарство лягли на плечі Анастасії. Незабаром з’ясувалося, що це дуже міцні плечі, здатні не лише давати раду господарським справам, а й нерідко очолювати загін озброєних слуг. Бойова і гонорова пані Конашевич, прикриваючись славою чоловіка і всезагальною повагою до нього, навіть не з’являлася на численні суди і рвала на шматки представлені їй скарги скривджених. Її по-справжньому боялися і при зустрічі опускали очі. Всі чоловіки. Крім Івана Пйончінського. Цей пан в останні роки став таким невід’ємним від пані гетьманші, як і заплічні крила від залізних польських гусарів.
38
Титар — особа, на кошти якої збудовано або заново прибрано (іконами, фресками) православний храм чи монастир.