Хоч у мене були куди вагоміші підстави ненавидіти нацистів, та я ніколи не міг простити їм того, що не здобув тоді від чистої і наївної дівчинки, а отримав лише через два роки від дешевої пристаркуватої шльондри в Каїрі, й то тільки для того, щоб не брали на кпини однополчани. Я ще не раз і не два зустрічав ці німецькі літаки — Ju-87-штукас, виття двигунів яких заганяло на дно траншей навіть найбільших відчайдухів. Мабуть, лише я, зціпивши зуби, висаджував у пікіруючу смертоносну машину цілу обойму зі своєї гвинтівки. Звісно, знав, що то марно...
Впала обложена Варшава, і потроху почали повертатися з війни наші вояки — оброслі щетиною, брудні, обдерті, наче старці. Польська армія вже перестала існувати. Ми чекали на тата, та марно. Містом пішли чутки, що скоро сюди прийдуть совіти.
Оленка, побачивши мене, шарілася і відверталась при моїй появі. Мабуть, їй було ніяково за себе. Мені теж, хоч дуже хотілося до неї заговорити, та я не знав, як почати...
Із самого ранку в місто входила військова колона. У сірих шинелях, якісь змарнілі, погано вбрані — у багатьох підошви чобіт були примотані до халяв телеграфним дротом, дехто взагалі йшов у личаках. Офіцери їхали на возах і лузали насіння. Їх зустрічали під блакитно-жовтим[11] і червоним прапорами хлібом і сіллю. Серед совітів їхній штатний ритор-політрук одразу ж видав наперед завчену полум'яну промову про величний історичний момент возз'єднання України, кінець польського гніту і визначну роль у цьому комуністичної партії і особисто товаріща Сталіна, батька усіх народів, у тім числі й українського. Серед міської делегації був і мій гімназійний друзяка, Славко. Він був у вишиванці і тримав коровай.
У Бресті відбулася спільна німецько-совіцька мілітарна дефіляда, і нарешті через кілька днів ми отримали коротеньку поштівку від тата зі штампом німецької військової цензури. Він писав, що потрапив у полон і наразі перебуває в офіцерському концтаборі. Він живий і здоровий.
Мама плакала від щастя. Бо вже тоді поміж люду прошелестіло зловісне слово — Катинь.
Я знічев'я пішов подивитися на новий радянський фільм «Чапаєв». Раніше я совіцького кіна ніколи не бачив. Я вийшов із «Ренесансу», що віднедавна став кінотеатром імені товаріща Дзержинського, з відчуттям гидливості та здивування від цього витвору на сірій подряпаній плівці.
Через два місяці родини польських офіцерів вислали до Казахстану. Дарма, що тато був учителем, і офіцером йому довелося пробути лише кілька днів. З нами був і старенький Мюллер — він недовго пробув на волі. Людина шляхетна і горда, він не прийняв допомоги навіть від моєї матері — не хотів обтяжувати нікого, знав, що нам усім ведеться дуже важко. Коли лютої і вітряної зими він умирав у своїй убогій холодній хижі — марив яскравим різнотрав'ям весняного степу і дикими казахстанськими тюльпанами, яких ніколи не бачив...
Не хочу більше згадувати про ті шевченківські місця. То було виживання, і з цього чистилища мені вдалося вирватися лише тоді, коли англійці почали формувати армію з полонених і висланих поляків під командуванням генерала Владислава Андерса.
Іран, Свята Земля, Єгипет... Я бачив ті піраміди. Був у пеклі Тобрука та Ель-Аламейні, штурмував монастир Монте-Касіно. Ці назви мало що кажуть тутешнім людям, а там було чимало українців. Наші мертві лежать скрізь — від африканських пісків до полярних морів. По закінченні війни переді мною відкрилося багато різних шляхів, та я вибрав найважчий — вирішив повернутися. На Україні лишилися мої рідні.
Мене не забрали у табори — напевно, тоді ще трохи побоювалися міжнародного розголосу і своїх колишніх союзників. Лише відібрали нагороди і документи. Але пильне око я відчував іще дуже довго. Матері невдовзі дозволили повернутися на Україну, але не на Західну. Там тоді йшла жорстока партизанська війна.
Повернувся з полону тато. Ми не бачили його дев'ять довгих років. Вісім років німецького offlag'y і рік совіцьких фільтраційних таборів. Почорнілий, схожий на тінь, він був у канадському однострої без погонів із нашитим червоним кленовим листком на рукаві й у важких військових черевиках[12]. Здавалося, що лише ці черевики і тримають його на грішній землі й не дають пориву вітру розвіяти тата, як те зів'яле листя, забрати його від нас назавжди... Тата не стало через два роки — він помер від сухот.
Однокласник Славко став одним із відомих повстанських командирів і закінчив життя на власній гранаті у лісовій криївці сорок сьомого року. Дивно — майже усі, хто тоді зустрічав освободителів хлібом-сіллю, були членами ОУН[13], більшість із них полягло сорок першого в тюрмі, скошені автоматними чергами просто у своїх камерах енкаведистами, що поспішали втекти від стрімко наступаючих німецьких військ.
Оленка загинула в сорок шостому на допиті у підвалі МҐБ. Вона була зв'язковою УПА. Мабуть, тоді вона вже не була тією наївною дівчинкою, поціновувачкою сентиментальних фільмів, а радше загартованим і незламним учасником українського резистансу, та все одно, я так і не зумів стати її Реттом Батлером чи хоча б Ешлі Вілксом, бо не зміг тоді, у вересні тридцять дев'ятого року, просто підійти і заговорити до неї.
Я повернувся до рідного міста у п'ятдесят третьому і не зустрів нікого з друзів чи просто знайомих. Їх усіх розвіяло злими вітрами...
Ніхто не сміє
Вітряною морозною ніччю стрімко мчала пара чалих коней, тихо шурхотіли полоззя саней по свіжому снігу.
— Вйо,— періщив батогом коней сивовусий літній дядько. Поруч із ним сидів молодий чоловік у кожусі.
— Не поспішайте, наздоженемо, ми ж утричі легші від них. Дайте їм від'їхати далі від села.
Та старий не зважав і гнав коней щодуху. За поворотом лісової дороги показалися інші сани, вже чутно було п'яне базікання. Ті, що їхали ними, були в доброму гуморі, і здається, вже допивали з горла пляшку горілки, котру пустили по колу.
— Куди ж ти стільки? Іншим лиши, діжко ти бездонна,— сердився фірман.
— Вистачить іще на тебе,— реготнув у відповідь інший.
— От злидень, аби понюхати залишив,— фірман допив до дна, обернувся щось додати — й укляк...
— А це що таке до дідька? Хлопці, стріляйте! — закричав він, зірвавши голос на вереск.
Та вони не встигли схопитися за зброю, як загриміла автоматна черга та кілька пістолетних пострілів. Один із коней спіткнувся, сани зупинилися. Двоє чоловіків підійшли до них. Старий похитав головою — добра рука у вас, пане директоре, всіх наповал.
Поранений кінь силувався звестись і косував на них вологим оксамитовим оком. Чоловік зітхнув, дістав пістолет і вистрілив тому у вухо.
— Прости мене, Господи. І вбивати гріх, і шкода, щоб мучився...
Голодним вовком завивав за вікном пронизливий вітер, що мів, крутив жорсткою сніжною крупою. Сон ніяк не йшов, і Кость вирішив почитати газету при тьмяному світлі гасової лампи. Суміш бензину та олії безбожно коптила — де тепер дістанеш той керосин? Він одяг окуляри. Все те саме: німецька армія веде переможний наступ проти більшовизму та світового жидівства... великий фюрер німецького народу сказав... Кость байдуже пробіг очима заголовки передовиць. Господи, які ж вони схожі із совіцькими! Ніби писала одна людина. Проте все це надсилалося з Рівного, а туди, либонь, із самого Берліна. Лише остання сторінка, про справи місцеві, друкувалася тут. Накази коменданта, прізвища заручників, списки розстріляних. Знову кілька знайомих... Кость відклав газету і несподівано побачив вогник у вікні сусідської хати. Що то за проява?
Він підвівся, накинув пальто.
— Костю, ти куди? — почувся сонний голос дружини.
— До вітру, спи собі,— відповів той і про всяк випадок дістав зі схованки і засунув до кишені пістолет, про існування якого не знала навіть жінка.
Та хата вже другий рік стояла пусткою. Мабуть, якісь волоцюги залізли. Кость добре пам'ятав той день, коли востаннє бачив її господаря. Жарке літо, полудень, сонце виграє на мідних трубах духового оркестру, що грає Інтернаціонал. Директор сільськогосподарського технікуму, Тимофій Володимирович, у новенькій військовій формі із кубиками на петлицях, каже щось про фашистську Німеччину, яка віроломно напала, про товариша Сталіна та швидку перемогу. І ці дітваки під лемент матерів і скорботне мовчання батьків рушають колоною кудись до міста. Із них ніхто не повернувся... А на четвертий день потому в місто в'їхали перші німецькі мотоциклісти...
11
Прапор ОУН, затверджений 1929 р. у Відні. Після роздроблення ОУН на мельниківців і бандерівців останні мали окремий прапор — червоно-чорний, затверджений 1941 р. у Кракові на другому Великому зібранні ОУН.
13
Оунівці щодо радянської влади не мали жодних ілюзій, однак за наказом Головного Проводу членам ОУН рекомендувалося приязно зустрічати радянські війська й намагатися проникнути в тимчасові органи влади та народну міліцію з тактичних міркувань: наприклад, для заволодіння покинутим польським військовим майном.