Вона поквапливо прикрила губи долонею.
— Не варто вам таке казати. Це неправда.
— Та то пусте. Знаєш, з часом цьому можна буде зарадити. — Йому сяйнула раптова ідея, і, анітрохи не подумавши про наслідки, він провадив далі: — Я знаю одного чолов'ягу, який може це виправити. Ти би хотіла це зробити, правда? Коли я дістану достатньо грошей, ми зможемо усе залагодити. Чекати доведеться недовго. Либонь, із місяць.
Одначе, щойно бовкнувши це, Коррідон усвідомив, що насправді все не буде аж так просто. Він повсякчас мав клопіт через ці свої навіжені та нестримні добрі поривання. Приміром, минулого тижня він дав бабусі, яка продавала букетики білого вересу, п'ятифунтову банкноту лишень для того, щоб побачити ошелешений вираз її обличчя. А згодом того самого вечора він помітив молоду, вбого вбрану пару, яка стояла під театром на Стренді[10], тужливо розглядаючи світлини балетної трупи. Тоді Коррідон купив два квитки на місця у бельетажі, віддав їх молодятам і пішов собі, задоволено шкірячись від вигляду їхніх щасливих облич.
Але цього разу йому так задешево не відбутися, і він засмутився, побачивши з виразу обличчя дівчини, що вона йому повірила. І зараз він пригадав, що її віра в усе, що він їй говорив, була просто приголомшливою. Упродовж війни, коли Коррідон квартирував у Лондоні, більшу частину свого вільного часу він проводив у клубі «Аметист» і, неабияк дратуючи цим Зані, регулярно навідував кухню й теревенив з Еффі, допомагаючи їй мити посуд. Спочатку він робив це з жалощів, а ще йому було приємно відчувати, що він робить добру справу. Та їхня приязнь у жодному разі не була однобокою. На свій подив Коррідон усвідомив, як багато для нього значить ця дівчина, чи, радше, та прихильність, з якою вона до нього ставилась. Якось Еффі сказала йому, що молиться за нього щоночі. Він тоді ще посміявся з неї. Та просто дивовижно, як думка про ті щирі молитви допомагала Коррідонові, коли він був у руках гестапо. Еффі була єдиною людиною, якій було не начхати на те, що з ним станеться, а кожному з нас потрібна така людина. Навіть якщо ви кепкуєте з молитов і покладаєтеся виключно на власні сили, та рано чи пізно ви відчуєте потребу в якомусь якорі. Чоловікові хтось потрібен — навіть якщо цей хтось — лише Попелюшка із заячою губою. Та довіра, яку Еффі відчувала до Коррідона, зворушила у ньому вже майже забуту самоповагу.
Вона дивилася на нього з напруженим очікуванням.
— Один місяць? — Таким поглядом собака дивиться на кістку, до якої годі дотягнутися. — О, ні, це було би неправильно.
— Ну, може, шість тижнів. Не знаю напевне. Усе залежить від грошей. У всякому разі на це має піти не більше кількох місяців, — промовив він різко, сердитий сам на себе. Операція могла коштувати сто фунтів, а могла й усі двісті. Коррідон і гадки не мав, скільки вона може вартувати. Треба було геть з'їхати з глузду, щоби пообіцяти таке. Та хай там як, а він уже дав їй своє слово. А його не можна просто взяти й порушити, надто — коли обіцяєш щось Еффі.
Дівчина швидко вловила в його голосі різкі нотки.
— Але ж вам і самому потрібні ці гроші. А моя проблема не така вже й важлива. Чесно, я нікуди не поспішаю. З вашого боку було так ласкаво запропонувати таке.
— Ну годі тобі, Еффі, припини, — сказав Коррідон і раптом відчув радість від того, що здобувся на таку обіцянку. Саме час йому зробити щось для неї. Не намарно ж вона за нього молилася. — Ходімо вже, відведи мене нагору. А про це поговоримо іншим разом.
Вона була рада уникнути його напівглузливої усмішки й побігла вгору сходами. Коррідон неквапно йшов за нею слідом і думав: «Щось я м'якшаю. Добрячу ж роботу я собі запопав. Але нічого, впораюся. Ця дівчина того варта».
Він наздогнав її на горішньому сходовому майданчику.
— Сюди, — сказала вона та відчинила двері.
Коррідон увійшов до маленької темної кімнатки й у пітьмі наскочив на ліжко.
— Не вмикай світло, — поквапливо сказав він, відчуваючи, що саме це дівчина збиралася зробити. — Там, надворі, є дехто, кого я хочу побачити.
— І хто ж там такий? — запитала вона, підійшовши до нього і зупинившись коло вікна.
— Саме це я і хочу з'ясувати. — З місця, де він стояв, Коррідону було видно єдиний вхід до глухого провулка та частину Фріт-стріт. Вуличні ліхтарі освітлювали вулицю та розсіювали тіні, але нікого не було видно. Він постояв так кілька хвилин, визираючи у напівморок за вікном. — Вони десь там, — пробурмотів він сам до себе, а тоді штовхнув віконну раму догори та висунувся із вікна, відчуваючи на обличчі холодні краплі дощу. Під вікном був спадистий дах.
— Що ви робите? — нервово запитала Еффі, коли він перекинув одну ногу через підвіконня.
— Збираюся гарненько усе роздивитися.
— Але ж ви впадете! — Вона схопила його за руку. — Ви не повинні цього робити. Ви впадете!
— Звісно, що ні, — сказав він, стримуючи нетерпіння та звільняючи свою руку. — Усе гаразд, Еффі, я до таких речей звик.
— Але ж ви... будь ласка, не...
— Не метушися, — різко сказав він і, тримаючись однією рукою за підвіконня, дозволив своєму тілові вільно ковзнути дахом униз, аж поки його ноги сягнули ринви.
Еффі спостерігала за Коррідоном зі свого безпечного й захищеного від дощу місця, і звідти, де вона стояла, все виглядало вкрай ризиковано. Не в змозі більше на нього дивитися, Еффі відвернулася та сховала обличчя у долонях. Усвідомлення того, як сильно вона за нього тривожиться, окрилило Коррідона.
Дахівка була мокра та ковзка. Якби Коррідон послизнувся чи ринва не витримала його ваги, то він сторчголов полетів би додолу, просто у глухий провулок. Але чоловік не думав про наглу смерть; йому й на думку не спадало, що щось може піти не так. Він дістався до цегляного виступу, який відмежовував клуб «Аметист» від прилеглої будівлі. Тут, здогадався Коррідон, вже ніщо не заступатиме йому виду, і саме звідси він зможе бачити усю Фріт-стріт.
Холодна мжичка, яка зараз уже сіялася дрібного хмарою, струмочками збігала з даху. Одного разу ринва прогнулася під Коррідоновою вагою і він стиха вилаявся, а проте дістався виступу, схопився за комин і, підтягнувшись, зміг обережно визирнути з-понад нього та роздивитися вулицю, що простяглася долі. Як Коррідон і припускав, зараз у нього був прекрасний огляд, тож він заходився методично й ретельно вивчати кожний темний дверний отвір, кожнісінький прохід, сподіваючись побачити у напівтемряві якийсь рух або вогник цигарки, що викрив би сховок того, кого він хотів знайти.
Якийсь час Коррідон залишався нерухомим і спостерігав, анітрохи не зважаючи на холод і мокву, але не побачив нічого, що могло би привернути його увагу. Одначе він затято й сердито продовжував чекати. Його ноги почало судомити, пальці рук, які чіплялися за холодний край комина, вже геть закоцюбнули, а його очі невпинно стежили за вулицею. Аж ось, нарешті, його терпіння було винагороджене, адже він помітив якийсь рух у темному дверному отворі, приблизно за сімдесят ярдів[11] від входу до провулка. За цей час Коррідонові очі звикли до темряви, і зараз він міг розрізнити тьмяну постать, яка стояла на порозі.
У цю мить попри будинок промайнуло таксі й світло фар автівки ковзнуло по дверному отвору. Коррідон мигцем побачив у ньому низенького, кремезного чоловіка у пошарпаному оливково-зеленому тренчкоті, застібнутому на всі ґудзики аж до самого підборіддя, та у чорному військовому береті, що низько сидів на його куполоподібній голові. А тоді таксі від'їхало далі, повернуло за ріг, на Олд-Комптон-стріт, і в глухому провулку знову запанувала темрява.
Коррідон не мав жодних сумнівів у тому, що цей чоловік — один із тих, хто переслідував його останні двадцять чотири години. Коррідон його ніколи раніше не бачив, ані гадки не мав щодо того, ким може бути цей приземкуватий чолов'яга та чому той дожидав у холоді та мокві, аби не проґавити миті, коли він покине клуб. І Коррідон був певний, що є ще й інші. Йому здавалося цілком ймовірним, що схожа на іноземку дівчина, яку Крю приводив до клубу, була однією з його переслідувачів.
Просуваючись уздовж ринви назад, у керунку кімнати Еффі, Коррідон вирішив не турбувати чоловіка у чорному береті. Крю відомо усе про цю справу. Зані скаже йому, де можна знайти Крю. Від нього він усе й дізнається.
10
Стренд (