Відсилаючи її спати, сер Томас, можливо, дбав не лише про її здоров'я. Йому могло здатися, що містер Кроуфорд вже надто довго сидить біля неї, а може, хотілося показати містерові Кроуфорду, яка покірна з неї вийде дружина.
Розділ двадцять дев'ятий
Бал минув, а невдовзі минув і сніданок; і, поцілувавши сестру на прощання, Уїльям поїхав. Містер Кроуфорд з'явився, як і обіцяв, у призначений час, і сніданок пройшов скоро та приємно. Фанні не зводила очей з Уїльяма до останньої миті, а після прощання повернулася до кімнати, де вони снідали, і тяжко було їй на серці від такої сумної зміни; і тут дядечко великодушно залишив її поплакати на самоті, бо, певно ж, гадав, що погляд на порожні стільці обох молодих людей збудить в ній ніжні почуття, а кістки від холодної свинини й гірчиця на Уїльямовій тарілці зворушать її не менше, ніж яєчна шкаралупа на тарілці Кроуфорда. Вона сіла й заплакала con amore,[12] але con amore до брата і ні до кого більше. Уїльям поїхав, і тепер їй здавалося, що за його гостювання вона згаяла надто багато часу в дріб'язкових клопотах і себелюбних тривогах, не пов'язаних із ним.
Вдача Фанні була такою, що, навіть подумавши про тітоньку Норріс, про злиденне та невеселе життя в її тісному будиночку, вона одразу ж починала картати себе за якийсь дрібний вияв неуваги до тітоньки під час їхньої останньої зустрічі; і тим паче не могла вона бути певною, що за ці два тижні встигла зробити для Уїльяма, сказати йому й подумати про нього стільки, скільки була б повинна.
День був тоскний, смутний. Невдовзі після другого сніданку Едмунд на тиждень попрощався з усіма і вирушив верхи до Пітерборо, — отже, роз'їхалися всі. Від минулого вечора не лишилося нічого, окрім спогадів, які Фанні тепер не було з ким розділити. Вона розмовляла з тітонькою Бертрам; вона просто мусила хоч із кимось поговорити про бал; але тітонька помітила так мало з того, що відбувалося довкола неї, і все це було їй так байдуже, що витримати розмову з нею було нелегко. Леді Бертрам не завважила, ні як хто був убраний, ані де хто сидів за столом, — вона пам'ятала лише своє вбрання та своє місце. Вона ніяк не могла пригадати, що ж це вона таке почула про одну з міс Медокс і що леді Прескот помітила у Фанні; не була певна, чи то полковник Харрісон говорив про містера Кроуфорда, а чи про Уїльяма, коли сказав, що він найгарніший з молодих людей у залі; хтось їй щось прошепотів, та вона забула спитати сера Томаса, про що йдеться. Отакі були її найдовші промови та найясніші висловлювання; решту становили мляві «Так, так… дуже добре; справді?., а ти? А він? Я такого не бачила; я б і не помітила різниці». Це було просто нестерпно. Гіршими могли б бути хіба лише різкі відповіді місіс Норріс; але та вирушила додому, прихопивши із собою чималий запасець желе для хворої служниці, і в їхньому малому товаристві панували мир і злагода, хоч більше й не було чим похвалитися.
Вечір був таким само нудним, як день.
– І що то зі мною таке, їй-богу, — мовила леді Бертрам, коли стіл прибрали після чаювання. — Я наче очманіла. Це, мабуть, від того, що вчора так пізно засиділися. Фанні, зроби щось, аби мені не заснути. Навіть вишивати не хочеться. Принеси-но карти; я справді мов очманіла.
Карти було принесено, і Фанні грала з тітонькою в кріббедж, поки не настав час іти спати; і оскільки сер Томас читав про себе, в кімнаті наступні дві години не було чутно ні слова, окрім зауважень щодо гри:
— А тепер буде тридцять одне; чотири на руках і вісім у скарбниці. Вам здавати, мем; хочете, я здам за вас?
Фанні знову та й знов думала про те, як усе змінилося за останню добу і в цій кімнаті, і у всій цій частині будинку. Минулого вечора тут панували надії та усмішки, лунав гомін веселощів, усе довкола шуміло, мінилося, сяяло — і у вітальні, і поза нею, й скрізь. А тепер тут настала тиша нудного супокою.
Як слід виспавшись уночі, Фанні трохи повеселішала. Наступного ранку вона змогла бадьоріше думати про Уїльяма; до того ж їй трапилася щаслива нагода поговорити про вечір четверга з місіс Грант і міс Кроуфорд — дуже приємно, з усіма сміливими припущеннями, до яких спонукає гра уяви, у легкому, жартівливому тоні, що був наче відлунням минулого балу, — і невдовзі вона без особливих зусиль примирилася з тихим плином цього спокійного тижня.
Вона справді не пам'ятала, щоб у будинку ще колись було так самотньо; до того ж поїхав він, той, хто вносив веселе пожвавлення до сімейного товариства і робив їхні зібрання за обіднім столом такими приємними й затишними. Але до цього вона мусить звикнути. Скоро він поїде назавжди; і добре вже те, що зараз вона може сидіти в одній кімнаті з дядечком, чути його голос, слухати його запитання і навіть відповідати на них без тієї жахливої ніяковості, яку відчувала досі.