Розділ двадцять четвертий
Генрі Кроуфорд вранці остаточно вирішив, що проведе наступні два тижні у Менсфілді, і, пославши по своїх мисливців та написавши кілька рядків у пояснення адміралові, він запечатав та відкинув від себе листа і озирнувся до сестри; і, впевнившись, що поруч більш нікого немає, він з посмішкою мовив:
— Ну то чим, на твою думку, я хочу побавитись у дні, вільні від полювання? Я вже досить дорослий, щоб не виїжджати частіше, ніж тричі на тиждень; але в мене є план на оці порожні дні, і як ти гадаєш, що я надумав?
— Ну звісно ж, гуляти і кататись зі мною верхи.
— Не тільки це; хоч я буду вельми радий і тому, й іншому, це заняття лише для тіла, а я маю чимось потішити й душу. Те, про що ти кажеш, — усього лише відпочинок та розваги, без цілющої домішки праці; а я не звик гаяти час у неробстві. Ні, мій план — змусити Фанні закохатися в мене.
— Фанні Прайс! Які дурниці! Ні, ні. Тобі слід вдовольнитися двома її кузинами.
— Але для повного задоволення мені не вистачає Фанні Прайс. Я мушу знайти стежку до її серця. Ти, здається, не розумієш, наскільки вона варта уваги. Коли ми говорили про неї учора ввечері, ви — ніхто з вас — наче й не помітили тієї разючої зміни, що сталася з нею за останні кілька місяців. Ви бачите її щодня і тому не помічаєте цього; та повір, зараз це зовсім інша дівчина, ніж була восени. Тоді вона була просто скромним, тихеньким дівчатком, хоч і непоганим на вроду; але тепер це справжня красуня. Я звик вважати, що її обличчя та фігура не вирізняються особливою вродою; але в цій ніжній шкірі, що так часто заливається рум'янцем, як ото вчора, є щось справді чарівне; а з одного лише погляду на її очі й вуста я зрозумів, що їм не бракує виразності, коли є що виражати. Та й взагалі, її поведінка, її манери, її tout ensemble[11]так невпізнанно змінилися! Вона, мабуть, від жовтня стала вищою принаймні на два дюйми.
— Дурниці! Просто поруч не було жодної високої жінки для порівняння, і до того ж вона була в новій сукні — а ти досі ще не бачив її так гарно вдягненою. Повір мені, вона достоту така, як була в жовтні. Річ у тім, що вона була єдиною дівчиною в компанії, на яку ти міг звернути увагу, — а ти ж без цього не можеш. Я завжди вважала її гарною — не так щоб дуже гарною, та, як кажуть, «нічогенькою»; це така краса, яку помічаєш не одразу. Її очі мали б бути темніші, але усмішка в неї чарівна; а щодо її дивовижної зміни, то, певна, таке враження спричинене її новою сукнею і тим, що ти більш не мав на кого дивитись; і тому, якщо ти так уперто прагнеш позалицятись до неї, ти нізащо не зможеш мене переконати, наче це данина її красі, а не твоїй власній джиґунській вдачі.
Брат лише посміхнувся у відповідь на це звинувачення і по хвилі відповів:
— Просто не знаю, як підступитися до цієї міс Фанні. Я її не розумію. Не можу збагнути, що вона собі думала вчора. Яка в неї вдача? Чи вона занадто серйозна, чи трошки чуднувата, чи, може, кокетує? Чому вона уникає мене і дивиться так суворо? Я так і не зміг її розговорити. Я ще ніколи в житті не проводив так багато часу в товаристві дівчини, бажаючи з усіх сил її розважити, — і зазнати такої поразки! Ніколи не бачив дівчини, що позирала б на мене так строго! Я мушу це виправити. Її погляд промовляє: «Ви мені не сподобаєтесь, я вирішила раз і назавжди, що ви мені не сподобаєтесь»; а я кажу, що сподобаюся.
— Дурненький хлопчику! Ось чим вона тебе приваблює! Тільки це, і ніщо інше, змушує тебе милуватись її ніжною шкірою й твердити, наче вона стала вища на зріст; ось що надає їй такої чарівної принади! Ну, тоді я щиро бажаю, щоб тобі не вдалося її занапастити; трохи кохання, можливо, їй не завадить, та я не хочу, щоб ти розбив її серце, бо вона — найчарівніше створіння у світі, і вона здатна до сильних почуттів.
— Це триватиме лише два тижні, — відповів Генрі, — а якщо навіть два тижні будуть для неї згубними, отже, в неї така вдача, і її не порятує ніщо. Ні, я не збираюся її кривдити, цю любу крихітку! Я лише хочу, щоб вона ласкаво дивилася на мене, всміхалася мені і заливалася рум'янцем, зберігала для мене вільного стільця поруч із собою, де б ми не були, і щиро раділа, коли я сяду на цей стілець і заговорю до неї; щоб думала так само, як я, цікавилася всіма моїми справами і поділяла мої уподобання, і старалася якомога довше затримати мене в Менсфілді, і вважала б, коли я поїду, що її серце навіки розбите. А більш мені нічого не треба.