Люди смiялися. Дiтям та старим роздавали безкош товне морозиво, вагiтним жiнкам - брошурки «Секс пiсля пологiв». Нахапавши подарункiв, люди йшли далi.
А далi, бiля самого центрального майдану, було побудоване щось на кшталт мiнотаврiвського лабiрин ту. На його порозi кожен вiдвiдувач отримував жовто синiй прапорець з портретом та телефоном кандидата.
«Дзвонiть цiлодобово - вас вислухають!» - було на писано на прапорцi. На картонних стiнах лабiринту висiли фотографiї, на яких були зафіксовані всi добрi справи та заслуги претендента. Ось вiн у дитячому притулку роздає дiтлахам молоко та цукерки, ось - серед «афґанцiв» та чорнобильцiв, ось - у пологовому будинку тримає на руках новонароджене немовля. Ось годує з руки вивiрку… На виходi броварi роздавали пиво. На кожнiй пляшцi - той самий портрет із телефоном.
«Розумнi люди поїхали на шашлики…», - зi щемом подумала Вiра. Але вона занала, що «на природу»
Альбика можна заманити, лише пообiцявши пристой ну компанiю iнтелектуальної богеми. За своєю нату рою Альбик був кар’єристом i обожнював спiлкува тися лише з корисними для нього людьми, використо вуючи їх для своїх бiзнесових справ. Вiн i зараз постiйно виглядав своїх знайомих, до них час вiд часу пiдходили якiсь люди, тисли руку Альбику, цiлува ли - Вiрi, призначали зустрiчi. Альбик почувавсь як риба у водi. Вiра страждала i страшенно хотiла їсти.
Нарештi пiсля безплiдних блукань вони вирiшили сiсти пiд однiєю з парасольок i з’їсти гот доґ з пивом.
Вони ледь знайшли два вiльні мiсця за бiлим пластиковим столиком. Такi стандартнi столики i крiсла фiгурували у вiтчизняних та закордонних бойовиках, були незмiнним атрибутом кав’ярень усiх мiст i сiл, навiть у театрi на виставi з життя середньо вiчних лицарiв Вiра бачила тi самi крiсла. Здавалося, зворушлива дешева китайська чи польська пластмаса об’єднує людство.
Вони їли морозиво та пили каву, коли Вiра поба чила Лiлiану Олегiвну. В редакцiї Вiра працювала вже кiлька днiв. Лiлiана вже повернулася зі свого невелич кого вiдрядження (поговорювали, що вона туди їздила на якусь прем’єру вистави), але Віра досi ще не бачила начальницю, хоча сидiла за стiною її кабiнету. У вiддiлi склалася якась дивна субординацiя, до якої Вiра не звикла на своїх iнших роботах. Її часом дратувало, що вона не може вiльно потрапити на аудiєнцiю i мусить усi питання розв’язувати через секретаря. До кабiнету начальницi вiв ще один вхiд, i вона рiдко з’являлася в робочих кiмнатах. Лiлiана спiлкувалася з пiдлеглими через Володимира. Iнодi її резолюцiї та накази здавалися Вiрi абсурдними. Вона зрозумiла, що прекрасна Лiлi - лише чиясь ширма, можливо, коханка. Зараз Лiлi виглядала фантастично: нiжно бузкова сукня з величезним декольте на спинi, чорнi туфлi на шпильках i чорний капелюх з легкої соломки.
Вона була не сама. Її подруга виглядала не згiрш: тоненька, з вузькими стегнами, щiльно обтягнутими довгою стрейчевою спiдницею, в коротенькiй кофти нi топi, що вiдкривала смужку засмаглого пружного животика. Розкiшне каштанове волосся блищало на сонцi, як штучне. Проiґнорувавши чергу, обидвi красунi взяли по банцi пепсi й одразу випурхнули з кав’ярнi, залишаючи за собою шлейф квiткового аромату. «Я, мабуть, невиправна плебейка, - думала Віра. - Я впевнена, що можу виглядати ще лiпше.
Звiдки ж у мене цей комплекс меншовартости? Чому в мiзку завжди iснує цей провал - чорна дiра, яку я нiколи не можу здолати?»
Як тодi, при першiй зустрiчi з Лiлi, її охопила солодкава нудота, в головi запаморочилося. На душi стало незатишно. Якась невловима асоцiацiя майнула й розтанула. Настрiй зiпсувався остаточно. «Та хто вона така? Дешева коханка якогось маґната. I не бiльше. Менi лишається тiльки терпiти й чекати, коли вона злиняє назавжди куди небудь на Канари зi своїм спонсором. Такi тут надовго не затримуються… Але чому щастить саме таким, а не тим, хто справді щось вмiє? Чому грошi линуть до грошей, а злиднi завжди чатують на тих, хто вже звiдав їх донесхочу? Що я взагалi розумiю у цьому життi? Я бачила тiльки роботу, роками здирала з себе iнтернатську коросту, вичавлювала з себе плебейськi замашки, до крови обдираючи колiна, виборсувалася нагору, до того життя, яке iнодi, як пташка, залiтало у вiкно. Я не знаю, для чого я народжена. Чи є феноменом те, що iнодi, дивлячись закордонний фiльм, я нiби усе розумiю й подумки перекладаю краще, нiж це робить гугнявий голос актора? Я достеменно знаю, що я - донька вбивцi… Мабуть, у цьому i є мiй комплекс».