Уперше побачивши Вiру, Альбик увечерi вагався: чи варто записувати її данi у «священний талмуд»?
Вагання припинив його безпосереднiй начальник, який зауважив: «З нею треба бути ввiчливим. Це - реклама на телебаченнi…» I Альбик перетворився на справжнього джентльмена. Завоювати Вiру було нескладно. Вона здавалася йому доволі неперебiр ливою, i букет розкiшних квiтiв чи вечеря в респекта бельному ресторанi викликали у неї якусь не жiночу, а скорiше дружню вдячнiсть. До того ж вона завжди видавала йому цiкаву iнформацiю й iнодi уночi, уникаючи обiймів, залюбки переповiдала йому змiст якоїсь нової «культової» книги. Цими знаннями вiн потiм послуговувався у колi своїх колеґ і мав репута цiю великого iнтелектуала.
У своїй самотнiй боротьбi за виживання у Вiри не було можливости й бажання витрачати час на будь якi особистi стосунки. До того ж, її нiхто цьому не вчив. В iнтернатi вона уникала ровесникiв, не брала участи у дiвочих задушевних розмовах, що велися пошепки у загальних - на п’ятнадцять душ - спальнях. Там вона хотiла одного - скорiше вирости, отримати паспорт i пiти на свою власну квартиру. Мрiї iнтернатiвцiв про роботу на суконнiй фабрицi викликали у неї огиду.
Вона нiколи не думала, що може привернути увагу такого чоловiка, як Альберт. Це зараз, коли минуло два роки з часу їхньої першої зустрiчi, вiн став для неї просто «Альбиком» - еґоїстичним i розбещеним, з респектабельною зовнiшнiстю i конформiстською сутнiстю кар’єриста. Вiра зустрiла Альбика пiд час зйомок сюжету про вiдомого мiського мецената. Аль бик, який на той час завдяки знайомствам та зв’язкам вправно переквалiфiкувався з «iнспектора їдалень» на дотепного й потрiбного усiм пiдлабузника, був його прес секретарем, i всi домовленостi узгоджувалися че рез нього. Спочатку вони зустрiлися за вечерею у Прес клубi, потiм вiн запросив її взяти участь у про гулянцi на пароплавi. Вiн умiв красиво догоджати, розкiшно танцював i дарував незвичайнi букети, якi спецiально замовляв у квiтковiй фiрмi.
Вiн дратував i одночасно приваблював Вiру, вони майже увесь час сперечалися. Альбик любив демон струвати свою ерудицiю, мiг годинами цитувати модних фiлософiв. Потiм Вiра якось побачила у нього великий записник із цитатами, якi вiн по кiлька разiв повторював вголос перед люстром. Коли перше захоп лення минулося, Вiра зрозумiла, що Альбика зовсiм не цiкавить її стан - вiн приходив лише тодi, коли їй було добре. Варто було виникнути якiйсь проблемi - зi здоров’ям чи на роботi, - Альбик хутенько зникав, аби потiм, коли усе минеться, випiрнути з небуття й завалити квiтами, напоїти шампанським. І, звичайно ж, отримати вiд Вiри порцiю новин - де, хто, з ким, коли? Згодом Альбик став для неї зручним i необтяж ливим «чоловiком для виходу» - вони добре виглядали в парi. Цей роман був «меншим від середнього», а про те, що з ним робити, Саламандра не залишила нiяких iнструкцiй…
* * *Пiсля виснажливої й безтямної прогулянки мiстом нiч знов навалилася на неї як стiна. «Може, все ж таки вийти замiж? Принаймнi хтось завжди буде поруч… - думала Віра. - Скiльки можна так мучитись?» Нав проти лiжка бiлiли напiввiдчиненi дверi, мерехтiв вимикач, облямований металевою рамкою. Вiрi дуже хотiлося встати й увiмкнути свiтло, але дрiмота i страх спаралiзували тiло. Вона вдивлялась у чорну щiлину мiж стiною i дверима. У дитинствi вона любила лякати себе всiлякими вигадками. Але тодi не було так страшно. Тепер вона раптом уявила чорну руку, що тягнеться до вимикача крiзь прочиненi дверi. Марення було таке явне, що у Вiри завмерло серце i одразу ж похололи ноги.
Чорна довга рука тягнулася до вимикача… Зусил лям волi Вiра поворухнулася - видiння щезло. Вiра примусила себе встати й увiмкнути свiтло. Треба було чимось зайняти себе. Але справ не було. Свою останню статтю вона дописала вчора ввечерi i вчора ж старанно прибрала усю квартиру. Вiра поставила чайник на плиту i вирiшила розiбрати коробку зi старими паперами та листами. Коробку їй вiддала багато рокiв тому та ж сусiдка, що ходила поливати алое. Це було єдине, що лишилося вiд її дитинства. Вона вже багато разiв передивлялася її вмiст, особливо одразу, коли ще намагалася розiбратися, чому її життя склалося саме так. Але листи вiд Саламандри, кiлька фото графiй та малюнки вiдповiдi не давали. Чомусь саме зараз Вiрi здалося, що вона зможе знайти там щось нове, на що ранiше не звертала уваги. Їй захотiлося знову перечитати останнiй материн лист.
«Що зроблено - те зроблено, - писала Тамара. - Я звинувачую тiльки себе за те, що не змогла дати тобi всього того, що мали iншi. Якою ти виростеш? Менi навiть страшно думати про це. Я мало займалася твоїм вихованням, але сподiваюся, що твої знання не про падуть намарно, - це єдине, що я могла зробити для тебе. Моє життя не склалося - нехай складеться твоє, якщо ти зможеш жити з цим грiхом. Я не витримаю тут п’ятнадцять рокiв, а навiть якщо й витримаю, навряд чи ми з тобою порозумiємося. Ти завжди була з тих, що ходять колами i не здатнi досягти центру.