Ти не могла зрозумiти мене, не зрозумiєш i зараз. Про одне тебе прошу: розпорядися своїм багатством так, щоб стати людиною. А я - не можу. Вибач мені i прощай!»
Нi тодi, нi пiзнiше Вiру не дивувала материна суворiсть. Їй навiть ставало легше, коли вона читала цi лаконiчнi скупi рядки. Було б набагато гiрше, якщо б лист був нiжнішим чи iстеричним. Мати вбила сусiдську жiнку. «А що було зi мною?» - думала Вiра.
Вона могла вибудувати лише невеликий логiчний ланцюжок: матір заарештували - маленька Вiра, вра жена цiєю подiєю, впала в глибокий транс, а далi - дитячий санаторiй, сеанси гiпнозу, iнтернат.
Мати пролетiла, промчала повз неї, як верхiвка гнучкої сосни, прив’язана навiщось своєю кроною до землi i раптом вiдпущена - навiщось… Просвистiла, пронеслася, подряпавши обличчя своїм молодим колючим гiллям. Вона мала престижну освiту фiло софського факультету, а працювала двiрничкою. Вона була, судячи з фотокарток, надзвичайно вродливою, а жила вiдлюдькувато й самотньо.
Одного разу серед ночi, прокинувшися й зазирнув ши в материну спальню, де горiв нiчник, маленька Вiра побачила, як, накривши голову обома подушками, мати звивається на лiжку. Це було так страшно, що дiвчинка тихенько пiшла геть i причаїлася пiд ковд рою. Тодi, пiдрахувала Вiра, матерi було 24 роки.
«Мамка - дурепа!» - подумала маленька Віра, i що бiльше повторювала про себе це слово, то величезнiша хвиля любови пiднiмалася у нiй, затоплюючи мозок чимось гарячим, що потiм вилилося першими серйоз ними сльозами. Вiдчувши цю гарячу любов, що надiйшла через ненависть, маленька Вiра й потiм увесь час намагалася зробити їй боляче, щоби згодом - жалiти. Або отримувати чергового ляпаса й шепотiти про себе: «Дурепа…дурепа…» - i знову вiдчувати ту шалену гарячу хвилю. Бiльше нiколи i нi з ким Вiра не переживала такого. Мабуть, тому, що мати нечасто звертала на неї увагу. Вона була зайнята чимось своїм.
Але не зовнiшнiстю - iнодi вона навiть не розчiсува лась, а просто зранку продирала своє довге волосся п’ятiрнею, вiд чого воно ставало схожим на те, що називають пасмами. Її краса була незвичайною в тому розумiннi, що iнколи вона здавалась потворною, яко юсь вичавленою, як лимон, до жовтуватої блiдости - i при цьому ще бiльше, ще страшнiше - красивою. А ще, як тiльки зараз могла зрозумiти Вiра, мати була справжньою жiнкою. Цi вимерлi iстоти тепер лишили ся лише в архiвах часу, на пожовклих сторiнках книг сiмнадцятого сторiччя, на середньовiчних ґравюрах iз зображенням спалення вiдьом. Справжня жiнка - це руйнування. Коли мати зрiдка з’являлася десь у ком панiях, кожен з присутнiх усвiдомлював крах усього свого життя. Вiра першою вiдчула цей руйнiвний iмпульс наближення катастрофи. Зараз вона вже могла зрозумiти, що мати насамперед руйнувала себе.
Вона, як фантом, накопичувала енерґiю, розросталась, як хмара перед дощем, яскравiла своєю мiнливою красою раптом у якусь мить, наприкiнцi певного промiжку вiдносного спокою, енерґiя, виплекана нею, виходила за межi i починала спалювати все навкруги.
Мати часто мучилася вiд пророчих сновидiнь, ставала забобонною. Вiра лякалася її i вiддавала перевагу перебуванню у дитячому садку на п’ятиденцi.
«Як менi зрозумiти її? - часто думала Вiра, перечитуючи останнього листа. - Чи любила вона мене?»
Якось вони гуляли зимовим, засипаним снiгом парком. Вiрi завжди кортiло запитати матiр про щось велике й важливе, але вона не насмiлювалася. До них раптом пiдiйшла жiнка, чорна й жахлива, як вiдьма з казки. Вона просто виросла посеред дороги, як великий гриб. Вона про щось запитала. Мати зупини лася, й Вiра щосили притислася до її теплої руки.
«Один бiк твого обличчя - чорний, другий - синiй, - сказала жiнка. - Тому ти страждаєш, що душу свою не вiдпустиш вiд себе анi вдень, анi вночi. Ох, красуне, дитинко, розплiтала ти коси свої, розсипалися вони по чужих подушках - пiдiбрала їх недобра жiнка i за рила так, що не зiбрати їх тобi довiку. А вiн - не по вернеться, й не чекай! Ось - твiй хрест i доля твоя!» - сказала жiнка, вказуючи на маленьку Вiру. Вiра щосили потягнула маму вiд страшної баби, мати ледь устигла всунути тiй в руки грошi. Вони побiгли. А по тiм навiть трохи погралися снiгом, злiпили снiговика, i Вiра поволi заспокоїлася.
Iнодi випадали й дуже щасливi днi. Тодi мама смiялася, вiшала новi фiранки i не ходила прибирати у пiд’їздi чи мити вiкна сусiдам.
- Чому ти працюєш двiрничкою, ти що - найгiрша вiд усiх? - iнодi питала її маленька Вiра.