- Я втомилася ходити колами, - незрозумiло пояснювала вона. - Коли в життi немає чогось справжнього, чи не все одно, чим займатися?..
Потiм вона запалювала цигарку i занурювалась у свої думки, в яких Вiрi майже не було мiсця.
Мати здавалася Вiрi незбагненною, неземною, леґендарною гоголiвською героїнею. Вона довго - а особливо пiд час перебування в iнтернатi - боялася навiть згадувати про цю дивну жiнку, яка, можливо, й зовсiм не була її матiр’ю, а лише - iнопланетянкою, яка навiщось завiтала на цю грiшну землю, або жахливою злодiйкою вбивцею. Згодом i страх, i фантазiї, й уся романтика образу вiдступили. Вiра з’ясувала, що мати, як розповiдали сусiди, страждала через велике кохання: батько пiшов з родини, коли Вiрi був усього мiсяць вiд народження. Чи могла вона вбити? Можливо… Адже Вiра надовго запам’ятала її шаленi чорнi очi i ту руйнiвну енерґiю, що зворохобила усе її дитяче iснування.
* * *Того дня, коли Вiра зустрiла в мiстi Лiлiану, Алiна теж не сидiла вдома, а з’явилася там о пiв на першу ночi. Увесь вечiр вона просидiла в ресторанi зi своїм черговим коханцем - сивочолим начальником вiддiлу маркетинґу аґентства. Вiдверто кажучи, їй було все одно, хто сидить навпроти. Душа спустошилася задовго до цього. Навiть грошi не приносили такого задоволення, як ранiше, а до сексу вона збайдужiла. Її єдиним i справжнiм коханням були грошi. Вона добре пам’ятала, яким чином навчилася заробляти їх - спочатку у батькiв, потiм її фiнансували чоловiки. З респектабельного двору, де Алiна мешкала до оди надцяти рокiв, родина змушена була швидко перебра тися до менш престижного району - полiтична влада змiнилася, батька звiльнили з роботи, i, щоби замести деякi слiди, вiн перевiз сiм’ю на iнший кiнець мiста.
Алiна ридала й навiть не встигла як слiд попрощатися з друзями. Потiм життя покотилося пiд гору. Якось, стоячи пiд рестораном i намагаючися згадати власну адресу (тодi їй усе ж таки вдалося купити квартиру й вiдселитися вiд своїх нудних «старичкiв»), вона помiтила знайоме обличчя: вишукана жiнка виходила з синього мерседеса. Це був перст долi, її давня приятелька. Вона не дала смаглявiй красунi пропасти пiд дверима клятого ресторану. Вона вiдвезла її додому, а потiм влаштувала на роботу. Навiть не поцiкавившися, чи вмiє Алiна написати без помилок хоча би власне прізвище. Цiєю казковою феєю й була Лiлiана Олегiвна Поволоцька. Вже минув рiк, як Алiна вiрно служила їй, випереджуючи кожну забаганку. З часом це їй набридло, вона хотiла круто змiнити своє життя i, головне, знала, як це зробити. Тепер, гадала Алiна, час настав: чоловiк остогид їй, коханець починав «качати права». Через нього й довелося сьогоднi так затриматися у ресторанi. Пiзнi повер нення вже увiйшли у звичку, але, вiдкриваючи дверi власним ключем, Алiна передбачала чергову сцену ревнощiв.
Свiтло горiло i в кiмнатi, й на кухнi. «Ну, зараз почнеться…» - подумала Алiна. Але сьогоднi її зу стрiла зовсiм iнша картина: чоловiк був повнiстю одягнений, посеред кiмнати стояли двi валiзи.
- Я йду вiд тебе, - спокiйно сказав вiн, - менi це вже набридло. Я достатньо вiдпрацював цей номер.
- Який іще номер? - запитала Алiна.
- Десять рокiв нашого шлюбу, - пояснив чоло вiк. - Чи ти гадаєш, що я одружився з тобою, шльондрою, заради твоєї неземної краси? Так от, знай: наш шлюб влаштувала твоя матуся i, до речi, добре за це заплатила. У мене була зовсiм iнша дiвчина. А я, iдiот, зв’язався з тобою. Чи ти гадаєш, що моя кар’єра, грошi, нашi поїздки за кордон i твої шмотки - заслуга моїх талантiв та розуму? Усе це влаштовували твої предки, а зараз вони на пенсiї i не при владi. I я бiльше цього терпiти не буду.
- От i добре! - сказала Алiна. - Йди геть, продаж на тварюко. Тiльки не повертайся, коли лишишся на вулицi!
- Не хвилюйся, не лишусь! У мене давно вже iнша жiнка. А щоб тобi було зовсiм добре, знай, що у неї вiд мене є дитина. I досить брехнi! Здихай тут на самотi!
Вiн пiдхопив свої валiзи i рвучко вийшов з квар тири, голосно грюкнувши дверима.
Алiна не вiдчула геть нiчого. Вона налила собi чарку коньяку i з недоброю посмiшкою пiдiйшла до теле фону. Ранiше, щоб хоч якось вiдчути гостроту життя, вона навмисно завдавала собi болю - до синцiв щи пала себе за ногу або колола зап’ястя виделкою. Тепер і цього було не досить. «Я ще зiграю свою гру! - дума ла Алiна, набираючи номер. - Повiльна смерть - от щоб я хотiла бачити. I я їм це влаштую!»
До слухавки довго нiхто не пiдходив. Нарештi розi млiлий голос сказав: «Алло!»
- Вiд мене пiшов мiй козел, - сказала Алiна.
- I заради цього ти турбуєш мене опiвночi?
- Не тiльки. Завтра я йду в мiлiцiю i податкову, - посмiхнулась Алiна, насолоджуючись довгою паузою на тому кiнцi дроту. - Хочеш поторгуватися?
- Що тобi треба?