- Вам допомогти? - запитав вiн, помiтивши, що худенький секретар Володя та ще одна жiнка трима ють попiд руки iншу.
- Нi, дякуємо! - вiдповiли йому. - Це нам не вперше, трохи перебрала дiвчинка.
- Буває! - весело вiдгукнувся вахтер, знову загли блюючись у колiзiї серiалу.
Весела п’яна компанiя зi смiхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крiзь склянi розсувнi дверi вахтер помiтив, що три жiнки всiлися на заднє сидiння й поклали собi на колiна четверту, п’яну. Секретар сiв за кермо, поруч з ним - Лiлiана Олегiвна. Машина рiзко рвонула з мiсця.
«Можуть зупинити менти… - подумав вахтер. - Хоча такi «шишки» завжди вiдбрешуться!..»
* * *В авті у Вiри почалася iстерика. Холодне важке тiло лежало у неї на колiнах. Ярослава та Зарiна силомiць влили їй до рота добячу порцiю коньяку.
- По моєму, нам доведеться виносити i її, - сказала Ярослава. - Будь ласка, Вiро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевiлля - а нам ще стiльки треба зробити. Тримайтеся.
Коли машина пiд’їхала до Алiниного будинку, на подвiр’ї було порожньо.
- Виходимо так само! - скомандував Вовик.
- Можна, я зачекаю в машинi? - ледь чутно прошепотiла Вiра, i тодi з напiвтемряви на неї блимнули рiзнобарвнi очi Лiлiани:
- Хочете лишитися чистенькою? А платні три ти сячi баксiв вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всi! I годi! Я теж боюся…
Вони обережно витягнули Алiну з машини, пiдхо пили попiд руки i внесли до пiд’їзду. Бiля лiфту i на сходах нiкого не було. Дiставши ключi з її сумочки, Ярослава вiдчинила дверi.
Через пiвгодини Вовик розвiз усiх по домiвках.
Спочатку завезли Вiру, яка сидiла зi збайдужiлим виглядом i мрiяла лише про одне - скорiше опинитись у лiжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсi будинку за номером 67 по вулицi iменi Рабiндраната Тагора у комфортабельнiй ваннiй кiмнатi на змiйовику висiв труп красивої молодої жiнки, що наклала на себе руки, дiзнавшись, що чоловiк бiльше не кохає її…
* * *Вiра ледь дiсталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумцi ключі й не знаходила їх. У вiдчаї вона сповзла на брудну пiдлогу перед своїми дверима, i ридання нарештi прорвалися крiзь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як вiдчинилися дверi в квартирi навпроти.
- Ти, що, мале, загубилося? - трохи насмiшкувато сказав чоловiк i присiв поруч iз Вiрою. - О о, тут цiле море слiз - втопитися можна!
Вiн обережно пiдняв i поставив Вiру на ноги.
- Ключ… - ледь змогла вимовити вона.
- Що, зовсiм погано? - так само насмiшкувато запитав незнайомець.
- Знайдiть, будь ласка, мiй ключ… - ледь чутно вимовила Вiра, затискаючи рота рукою й вiдчуваючи, як нудота пiдступає до горла.
Чоловiк швидко зорiєнтувався, за мить витрусив з Вiриної сумочки ключ i швидко вiдчинив дверi.
Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг i гублячи туфлi, Вiра попрямувала до ванної. Коли вона, бiльш менш свiжа, в рожевому м’якому халатi, вийшла звiд ти - на кухнi вже кипiв чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запаш ну траву.
- Зараз як рукою знiме! - весело сказав вiн.
Вiра геть забула про свого рятiвника.
- Ви хто такий? - суворо запитала вона.
- Нiхто. Ваш сусiд.
- Я вас не знаю!
- Мене нiхто не знає. Я живу тут тiльки мiсяць, винаймаю кімнату у Мiсiс Гадсон.
Почувши знайоме прiзвисько, яке могли знати тiльки свої, Вiра заспокоїлася. «Мiсiс Гадсон» - так називали її всюдисущу сусiдку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.
- А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Нiколи не думав, що ви живете поруч.
Для нас ви - небожителi. Зараз заварю вам своєї тра вички - вона мене завжди рятує у таких випадках - та й пiду. Ви, мабуть, хочете спати…
- Я не спатиму, - майже викрикнула Вiра й несподiвано для себе попросила: - Якщо можете, побудьте трохи зi мною. Розкажiть щось… Або просто посидьте мовчки. Тiльки не йдiть.
- Гаразд, - зрадiв той, - менi вже добряче набридла моя гарна господиня - головним чином, я розважаю тiльки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навiть квартирну плату встановила досить помiрну.