- А ви хто?
- А нiхто, - знов сказав вiн. - Так, написав колись роман. Його торiк надрукували в досить популярному журналi.
- Як вiн називається? - без особливої зацiкав лености запитала Вiра.
- «Роман на замовлення».
- О, так це ви? - Вiра згадала цю рiч, яку вона прочитала i навiть колись переповiла Альбику. - Дивно, я навiть хотiла розшукати автора. А ось вiн сам рятує мене серед ночi…
- Ви нiде б мене не знайшли. Тримаюся я «бiлою вороною» i не дуже цiкавлюся лiтературною тусiвкою.
Цей твiр - випадковiсть.
- У життi нiчого не буває випадковим, - сказала Вiра. - Отже, ви винаймаєте квартиру…
- Так. Квартиру винаймаю. Нiде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сiм рокiв, умовний термiн (це п’ять рокiв тому) за, як то кажуть, «полiтику». Що ж iще? До жодних лiтературних кiл не належу. Iнодi пописую вiршi, але це вже коли зовсiм погано…
- Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, - зупинила його Вiра. - А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.
Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.
Вона кинула на стiл пачку дорогих цигарок.
- Дякую, я не курю! - сказав вiн.
- Неправда, - сказала Вiра, вмикаючи кавовар ку. - Усi вашi герої, пригадую, - затятi курцi.
- Але вони не палять «Ґалуаз», - iз викликом сказав сусiд. - Це дороге задоволення.
- Задоволення має бути дорогим, - посмiхнулася Вiра.
- Ви, мабуть, гадаєте, що я - нещасний жебрак.
- Я про вас нiчого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справдi небожителька.
- А хiба це не так?
- Глупство. Я звичайна робоча конячка. От i все. I сьогоднi менi дуже погано…
Але страх i хмiль поволi вiдступали. Усе, що вiдбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацiй.
- Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, - сказав сусiд, помiтивши Вiрин вiдсторонений погляд. - Я, мабуть, пiду. А якщо ви не проти, я завiтаю до вас ще коли небудь.
- Нi, я зовсiм не хочу спати! - запротестувала Вiра.
Вона хотiла пiдвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стiлець.
- Усе, досить балачок, мале, треба в лiжечко!
Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, i Вiра покiрно звелася, тримаючися за стiну. Вже на порозi, зачиняючи за ним дверi, вона запитала:
- Чому ви назвали мене «мале»?
- Не знаю… Там, на сходах, менi здалося, що плаче дитина…
- Як ваше iм’я, мiй рятiвнику?
- Стас, - вiдповiв той i попрямував до своїх дверей.
День шостийТелефонний дзвiнок розпанахав сон гострим лезом. Вiра не одразу впiзна ла голос Альбика.
- Доброго ранку, сонечко! Маю можливiсть пiдкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.
- Куди? Навiщо? - хрипким голосом запитала Вiра. Сьогоднi вона вперше спала так, як нiколи, - глибоким як колодязь похмiльним сном.
- Ти що, спиш? - не вгамовувався Альбик. - Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?
- Нi, нi! Сьогоднi я хвора! Вибач, я не можу говорити! - Вiра кинула слухавку i сiла на лiжку, обхопивши голову руками - голова розколювалася навпiл, хотiлося пити, а головне - вона вмить згадала абсурд i жахiття вчорашнього вечора. Бiдолашна Алiна, повiшена вдруге… I що тепер буде? Раптом слiдство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всi речi, ключi та двернi ручки носовичком, щоб не лишилося жодних вiдбиткiв. I хiба вони в чомусь виннi? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фiрми та власнi нерви вiд зайвих мiлiцейських «розборок». А оплакати бiдну дiвчинку можна буде пiзнiше, разом з усiма…
«Але невже я така зiпсута? - думала Вiра.- Можливо, мати це знала ще тодi, коли я була дiвчинкою, iнакше вона б не писала в листi: «Менi навiть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого нiхто не знає… Але що?»
На роботу Вiра вирiшила не йти i навiть нiкого про це не попереджати. Вона вiдчувала, що з учорашнього вечора стосунки мiж спiвробiтниками вiддiлу культу ри набули зовсiм iншого вигляду. Тепер усi вони - спiльники. А зi спiльниками не церемоняться.
Вiра пiшла на кухню, увiмкнула радiо i з горнятком кави зручно вмостилась у крiслi. Їй треба було обмiр кувати ситуацiю. Вона нi до чого не торкалася, брала участь у подiях лише як свiдок. Вона пам’ятала, що, коли усi товклися у ваннiй бiля трупа Алiни, їй стало погано i вона присiла на пiдлогу в коридорi. Вона навiть не глянула на те, як вiдбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про iнше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матерi з донькою? Невже вона якось пов’язана зi злочином, що був скоєний стiльки рокiв тому? У своїх думках та спогадах Вiра нiколи ще не заходила так далеко. Це були забороненi згадки. Ранiше вiд них лише починала дико болiти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрiчку стертої iнформацiї. Вiра вiдчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. I почати саме з того будинку, з тiєї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.