- Я вже не працюю на телебаченнi, - почала пояс нювати Вiра. - Те, що крутять зараз, - звичайнi пов тори. Але я спробую вам допомогти. Напишiть кiлька нарисiв, менi треба бачити, що ви вмiєте. Адже журна лiстика - не лiтература. -…а кiнь свинi не товариш… - додав Стас i звiвся з крiсла. - Вибачте, що потурбував!
- Ну навiщо ж так? - знiяковiла Вiра. - Я не це мала на увазi.
- А знаєте що, - додала вона раптом, аби якось загладити свiй рiзкий тон, - давайте зараз пообiдаємо разом. Я сьогоднi нiчого не їла. Якщо ви не проти, я швиденько щось приготую.
- Це акт милосердя? - з посмiшкою, але вже без виклику запитав Стас.
- Це звичайний голод, - у тон йому вiдповiла Вiра.
- Тодi я швиденько!
Вiн миттю вибiг з квартири у найближчий магазин.
У темрявi пiд’їзду похапцем порахував грошi: для того, аби заплатити за квартиру, їх було замало, проте вистачало на те, щоби не виглядати жебраком перед знаною «телеледi». У крамницi вiн купив шинки, велику коробку креветок, торт, морозиво й пляшку шампанського. Вiн теж хотiв їсти. Вiн хотiв їсти не похапцем, соромлячись i ховаючи вiд господині жалю гiдний несвiжий бутерброд із сиром, їсти не з газети чи товстелезного полумиска. Вiн хотів не так їсти, як просто посидiти у тишi й чистотi, як колись удома…
Вiн хотiв їсти ненаодинцi.
Коли Стас повернувся зi своєю дорогоцiнною ношею, вiдчуваючи себе святим Миколаєм, на кухнi вже щось шкварчало. Вони пообiдали, а з шампан ським та морозивом перебралися до зали.
- А тепер розкажiть щось, - попросила вона, як минулої ночi.
Вона вмiла слухати. Стас це бачив, спостерiгаючи за мiмiкою її невловимого обличчя, за трохи дивною посмiшкою та ледь помiтним порухом брiв. Вона дещо перепитувала i смiялася або темнiла очима, виказуючи тим самим гнiв або спiвчуття. Стас розчулився. Давно вже нiхто не цiкавився ним. «Мабуть, так розклею ються шмаркачi студенти перед добрим слiдчим, - якоїсь хвилини подумав вiн. - Хоча колишнiй досвiд доводить, що я не з таких. Я просто не звик розмовляти з людьми, а особливо з такими жiнками…» Його знову почало дратувати власне становище: чхати вiн хотiв на обiди й снiданки, на теплi шкарпетки й гарячi ван ни - вiн спокiйно мiг обходитись без усього цього. I от - на тобi! - так розчулився перед першою ж стрiч ною, що приготувала йому обiд!
- Ще кави? - запитала Вiра i, не очiкуючи на вiдповiдь, вийшла. Лишившися сам, вiн нарештi змiг розслабитися й роздивитися довкіл. …Легкий перетяг ворушив червонi завіси, i здавало ся, що чиясь тiнь потопає у їх важких хвилях. У склянiй шафi не було жодного посуду, крiм трьох важких фужерiв зi справжнього гiрського кришталю з дивним дрiбним вiзерунком - вони вбирали в себе по вiнця густе вино заходу сонця. Стас вiдкинувся у розкiш ному крiслi, i воно поглинуло його, як великий теплий звiр. Вiн роздивлявся картину, що висiла навпроти, - щось у стилi Марґiтта: на тлi гiрського пейзажу ле тить - чи падає? - пташка з жiночим обличчям, з ЇЇ обличчям, потойбiчним обличчям приреченого. Зна йомий погляд: так iнодi, лишаючися на самотi у своїх тимчасових помешканнях, Стас вдивлявся в нiч i у вiконному склi бачив лише своє прозоре обличчя, пошрамоване гiллям дерев або вiдбите на цеглянiй стiнi сусiднього будинку. У квартирi стояла тиша.
Стас затамував подих i чув лише дихання штор хвиль та ледь чутний запах цигаркового диму, що долинав звiдкись iз кухнi. Це була тиша морського дна. Тиша лiкарняного сну. Летарґiя звукiв i рухiв. Вiн так довго шукав саме такої тишi. Без дзеленчання трамваїв, телефонних дзвiнкiв, брязкоту тарiлок i виснажливого рипiння водопроводу. Лише морський шурхiт черво них вiтрил. Перед очима повiльно пропливла велика срiбно фiолетова риба. За кiлька хвилин уся пiдводна кiмната наповнилася прекрасними райдужними рибинами. Вони коливалися, виблискували хвостами, несли спокiй i дрiмоту, вони остуджували стомлений мозок вiялами плавникiв, вони були мовчазнi й повiльнi i запрошували оселитися серед них. Одна була особливо красивою - риба Стас вiдчув гостре бажання й поплив за нею, наповнюючись густим медом болю, жаху й захвату. Вiн наздоганяв свою рибу i майже непритомнiв вiд своєї риб’ячої пристрасти.
Вони занурювалися усе глибше й глибше. Стас почав задихатися… …Повiльно вiн виплив на поверхню. Годинник показував пiв на восьму вечора. Заснув?! У квартирi було так само тихо, нiчого не змiнилося, тiльки у шпарку мiж червоними портьєрами вже не пробивався промiнчик сонця. Стас випiрнув з крiсла i обережно, нiби водолаз, що обстежує затонулий корабель, почав пересуватися квартирою. На столi в кухнi пiд фiлiжан кою з охололою кавою вiн помiтив записку: «Як iтимете - зачинiть дверi!»
* * *Вiра їхала у метро - ввечерi вона мала зустрiтися в Прес клубi зi своїми давнiми подругами по iнтернату - сестрами Лесич; тiльки їм вона колись зiзналася, що хвора на амнезiю. Обидвi сестри були шаленими фантазерками й залюбки вигадували Вiрi романтичнi «леґенди» з її минулого. Разом з ними вона смiялася над цими вигадками, i їй ставало легше. Увечерi почався дощ. У метро Вiра сiла на вiльне мiсце i розкрила «Iспит» Кортасара. Вiд вовняної кофти жiнки, що щiльно притислася до неї, тхнуло, як вiд старої замордованої у зоопарку зебри - уїдливо й важко. Жiнка час вiд часу заглядала до книги, i це було неприємно. Кожне обличчя тавроване вiдбитком сiрого вечора i неприязни до ближнього. Але спасiння не було й у довгих iнтелектуальних бесiдах кортаса рiвських героїв. Правда була за межею свiдомости й полягала у речах набагато простiших. «Алiна. Смерть.