Ми повiсили її вдруге…» - крутилося у Вiринiй головi.
Аби перебити цi думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кiмнатi.
Вiн був не схожий на всiх, кого Вiра знала ранiше.
«Хлопець досить гоноровий, - мiркувала вона. - Але є в ньому щось справжнє. А головне - жодної липкої iнтонацiї й слизького комплiменту. А втiм, менi нема чого думати про нього - йому також, як i всiм, щось вiд мене треба… На жаль…»
* * *Стас тихенько причинив дверi й пiшов до себе. Його охопило дивне давно забуте вiдчуття спокою, нiби все життя болiли зуби - й раптом попустило. Вiн про йшов на кухню, аби зварити кави, й кинув на стiл пачку куплених сьогоднi «Мальборо». Почувши рух зi своєї кiмнати виповзла Мiсiс Гадсон у кургузень кому махровому халатi, iз газетою «Час тайм» пiд пах вою. Стасу довелося запропонувати каву і їй.
- А ти, здається, стаєш на ноги? - бадьоро сказала вона, голосно вiдсьорбуючи з великого кухлика. - Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш вiд мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мiй i одру жений, i при службi, а такий вже правильний, як осци лограф. Це така лiнiйка, до речi. Дуже розумна рiч.
- А ви звiдки знаєте?
- О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лiнiйкою мене мiй перший… нi, здається, другий чоловiк добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но менi тої мальбори…
Стара запалила.
- До речi, нiкотин краще дiє у поєднаннi з кавою.
- Ви й це знаєте…
- Та знаю…
Вони дивились у вiкно, за яким повiльно насува лася осiнь. Уперше Стаса не обтяжувала її присут нiсть.
- От ти - писатєль. Мабуть, колись i мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельцi лежатиму, а тут - на тобi! - хтось читає про бабу Дусю. Так i пиши - «баба Дуся». А далi вже як знаєш… I шо та баба Дуся мала?
Ананас з’їла у три роки, i то випадково - з пiсляво єнної посилки, а от і досi пам’ятаю. Невже й на одрi згадається той ананас? Як гадаєш?
- Я куплю вам ананас.
- Ой, та нашо вона менi, та гриза гамериканська!
Це я так, для розмови… Щось сумно менi, хлопе.
Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тiльки обiцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усi писатєлi - алкоголiки. Не живеться їм чомусь, нудять свiтом.
- Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.
- Оце - дiло. А там, бач, i з дiвкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою - ближче до їжi. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.
- Гарна перспектива…
- Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся бiльше, у неї панчохи рванi - це для жiнки недобре.
«Мотьками» вона називала усiх жiнок, що iнколи зазирали до нього. Остання «мотька» - навколо лiтературна панянка - випила вранцi пiвпляшки баби Дусиної наливки, i та її надовго запам’ятала.
- А скажiть, що то за жiнка - наша сусiдка, теж «мотька»? - наважився запитати Стас.
- На ту й не поглядай, - махнула рукою Мiсiс Гад сон. - То жiнка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нiчого не знаю - вона весь час десь бiгає, уся в дєлах… Порядна…
Стас панiчно боявся порядних жiнок. Вiн нiколи не хотiв зiпсувати життя гарнiй дiвчинцi, вихованiй на «пурпурових вiтрилах». Його перше кохання було останнiм. А потiм почалися самi «зв’язки» - короткi й довгi, зi смаком коноплi й горiлки, iнодi з ляпасами, iстериками, iнодi - псевдоцнотливi, доки не доходило до розмов про весiлля. Стас поглинав усю цю мiшани ну, як одну суцiльну каструлю перлової армiйської ка шi.
Вiн не помiтив, як лишився на кухнi сам. Надворi вже глуха нiч. Стас дiстав папiр i вирiшив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Вiра.
Вiн згадував її рудувате волосся, дивну напiв посмiшку i писав про довгу осiнню нiч, про порожнє мiсто i темний силует на тлi освiтлених вiкон, про музику Берлiоза, яку нiколи не чув, про вiдкритi каналiзацiйнi люки i стукiт у вiкно на першому поверсi… Писав про скаженi табуни осiннього листя, що метушиться в порожнiх провулках, про запах вогнищ i щiльнi фiранки, за якими хлопчик домальо вує табуретку пiд ногами розiп’ятого голого чоловiка.