Тiльки но закiнчився цей сюжет, як задзвонив теле фон.
- Панi Вiро! - почула вона офiцiйно холодний голос Лiлiани Олегiвни. - З нашою колеґою трапило ся нещастя! Передзвонiть, будь ласка, Зарiнi, а я зв’яжуся з Ярославою. Володимир уже в дорозi на роботу…
Треба потурбуватися про похорон.
- Добре… - збiлiлими устами озвалася Вiра.
- I… вiзьмiть себе в руки. Це - наказ! - додала Лiлiана i кинула слухавку.
День восьмийЗаходячи до агенції, Віра подивувалася спритності колег: у холі вже висіла внелика фотографія Аліни, перев'язана чорною стрічкою. Біля неї юрмилися люди, зітхали, хитали головами.
У вiддiлi стiл Алiни вже був завалений квiтами. З похмурим i втомленим виглядом Володимир розставляв букети по вазах та трилiтрових банках. Схвильо ванi Ярослава й Зарiна приймали вiд колеґ новi буке ти, розгублено вiдповiдали на численнi запитання.
- У Лiлiани слiдчi! - прошепотiла на вухо Вiрi Зарiна.
«Господи! Господи! Що ж це має бути?!» - без тямно подумки промовляла Вiра. Всi четверо з ледь прихованим хвилюванням поглядали на дверi кабiне ту. У кiмнатi товклося багато цiкавих. Долинали ко роткi реплiки.
- Це ж треба! А по нiй i не скажеш, що вона була така вразлива!..
- Бiдолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..
- Та у неї було повно мужикiв!
- А ви що - свiчку тримали?!
Нарештi з кабiнету Лiлiани Олегiвни вийшли двоє чоловiкiв. Вони мовчки пройшли до виходу. Лiлiана зупинилася в центрi кiмнати:
- Колеґи! - сказала вона, звертаючись до всiх при сутнiх. - Наш обов’язок - гiдно провести Алiну Ста нiславiвну в останню путь. Похорон - завтра. Довше тримати її не можна - спека. А тепер прошу всiх, хто не зайнятий органiзацiєю похорону та поминок, розiйтись i приступити до своїх службових обов’язкiв!
Ми дякуємо вам за моральну пiдтримку!
Люди поволi виходили з вiддiлу. Коли за останнiм зачинилися дверi, Лiлiана втомлено сказала:
- Це все. Пояснення я взяла на себе. - I зникла у своєму кабiнетi.
День дев'ятийПохорон був пишний. Для Алiни на чальство «вибило» мiсце на престиж ному центральному цвинтарi. Стоячи серед натовпу, Вiра вдивлялася в обличчя спiвробiтникiв i намагалася розгадати, хто сумує насправдi, а хто лише робить трагiчний вигляд.
Чоловiк Алiни виглядав зовсiм розгубленим, сотнi презирливих поглядiв пронизували його.
- Вона не любила мене… - час вiд часу кволо промовляв вiн, чiпляючись до кожного, хто потрапляв йому пiд руку. - Вона не могла… цього… через мене…
Я не вiрю…
- Обiйшлося! - полегшено зiтхнув Володимир.
У Вiри пашiли щоки. «Як просто, - думала вона. - Невже на цьому усе й скiнчилось?.. А попереду - Францiя, Канни…».
- Ну ось i нема з нами Альки… - махнула рукою Ярослава. - I всi ми - мерцi… У мене, наприклад, уже нiяких емоцiй. Суцiльна втома.
- Рано ти втомилася! - презирливо увiрвав її Володимир. - А я свого не хочу втратити!
Зарiна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Вiру.
- Та пiшла ти! - вiдмахнувся Вовик. - Всiм усе вiдомо! Не роби проблем - усi пов’язанi! Не знаю, як ви, а я своє вiзьму, - треба натиснути на Лiлiану!
I вiн вискочив з кiмнати, голосно грюкнувши дверима. У такому станi Вiра бачила його вперше.
День дев’ятий
Його бурмотiння нiхто не слухав.
«А вiн, здається, має рацію, - подумала Вiра. - А коли так, то в самогубства Алiни має бути iнша при чина… Яка?»
Поки лунали промови над закритою труною (вiдкинути вiко було неможливо - труп розкладався), пiшов рясний лiтнiй дощ, i над натовпом злетiли парашути парасольок.
Кидаючи в могилу жменьку землi, люди по черзi пiдходили до стрункої сивої жiнки - матерi Алiни i спiвчутливо промовляли якiсь ритуальнi слова. Коли черга дiйшла до Вiри, вона з жахом наблизилася до монументальної постатi.
- Спiвчуваю… Тримайтеся… - промовила вона, торкаючись рукою плеча жiнки. Та пiдвела на неї холоднi сухi очi, на мить вони зблиснули недобрим вогнем:
- А… впiзнаю тебе, - промовила вона. - Уся компанiя вкупi! З тебе все й почалося. Мати твоя - вбивця, i ти - вбивця…
У Вiри пiдкосилися ноги. Вона вчепилася за руку Володимира.
- Менi погано… Вiдвезiть мене додому… - проше потiла ледь чутно.
* * *Поверталися втрьох. Спочатку Володимир завiз Вiру, довiв до самих дверей помешкання. Вона майже висiла на його тонкiй руцi. Потiм повiз Ярославу. Їхали мовчки. Дощ не вщухав. Вони трохи посидiли в машинi - Ярослава нiяк не могла знайти свою парасольку.
- Дай менi ампулу! - хрипко вимовила вона.
- Ти ж казала, що у зав’язцi…
- З цим неможливо зав’язати. Грошi вiддам завтра.
- Гаразд!
- Ти - сонечко! - пожвавiшала Ярослава, кидаючи ампулу до кишенi. - До завтра!
Вона вискочила з авта i швидко побiгла до свого пiд’їзду. Вовик ще трохи посидiв розслаблено, чекав, поки засвiтяться знайомi вiкна. Потiм нервово схлип нув, завiв мотор i рвучко виїхав з двору.