Вiн гнав машину порожнiми вулицями, нiби втiкав вiд погонi. Заскочивши до своєї квартири, вiн щонай перш прочинив дверi у маленьку спальню, з якої одра зу вдарив у нiздрi запах несвiжих простирадл. Бабуся лежала нiби мертва. Вовик прислухався: дихає. Вiн накинув ковдру на її худi ноги, вимкнув лампу i хутко перейшов до своєї кiмнати.
Тремтячими руками набрав номер.
- Я слухаю, - вiдповiли йому сонним роздратова ним голосом.
- Спиш?
- Щось хочеш повiдомити?
- Та… Нi, я так… Якось гидко на душi.
- Хочеш, щоб було ще огиднiше - давай продов жимо розмову, - запропонували йому.
- А ти щось маєш сказати? - напружився Вовик.
- Усе нормально. Лягай спати. Завтра важкий день.
Слухавку поклали. Вовик трохи подумав i знову почав крутити диск. Слухавку довго не пiднiмали, вiн хотiв уже покласти її, коли нарештi залунав голос Ярослави:
- Ну, хто там ще?
- Ярцю! - вигукнув Вовик. - Ярцю!
- А а а, це ти… чого тобi? Нiби тiльки но розпроща лися… Щось трапилось?
- Алiну поховали… - розгублено промовив Воло димир.
- Ти, мабуть, божеволiєш, - сказала Ярослава. - Ти для цього подзвонив, щоби сповiстити цю дивну новину, - то мушу тобi сказати, що на цвинтарi ми були разом!
- Та нi, я просто не можу цього усвiдомити, - почав виправдовуватися вiн. - А як ти, з тобою все гаразд?
- Поки так, а зараз, сподiваюся, буде ще краще…
- Може, кинеш цю звичку, Ярцю? - з надiєю запитав Володимир. - От просто зараз і зав’яжеш?
- Просто зараз i зав’яжу, тiльки шнурки попрасую…
- Я не жартую.
- Я - також.
- А пам’ятаєш, Ярцю, як нам було весело всiм? А ти була така тоненька, найкрасивiша… Завжди щось цiкавеньке вигадувала. Я тебе обожнював, пам’ятаєш?
- Не розчулюй мене, сонечко, - сказала Яросла ва. - Я зараз заплaчу.
- Ярцю, - продовжував канючити Вовик. - Може, ти щось хочеш менi сказати? Як ти скажеш - то й я тобi щось скажу. Щось дуже для тебе важливе…
- Не забирай часу! - почала нервуватися Яросла ва. - Нiч така коротка, а завтра менi треба бути як огiрочок…
- Значить, нiчого не скажеш? - ще раз запитав вiн.
- Особисто менi нема про що говорити, повiр менi i вiдчепися - гаємо час!
- Що ж… - зiтхнув Володимир. - Я хотiв як краще.
Прощавай!
- Добранiч, до завтра.
- Еге ж… до завтра, Ярцю!
Вiн поклав слухавку i тоненько, як цуценя, заскав чав над нею…
Це вiн колись привiв Ярославу до Лiлi. Вони зустрiлися у мiстi випадково - в одному зi злачних клубiв на околицi, прихисткові наркоманiв та темних особистостей рiзних орiєнтацiй. Вiн i досi пам’ятав, як малим бiг за величезною вантажiвкою, що вивозила його подругу з їхнього затишного двору колодязя, а вона, висунувшись із вiконця, викрикувала свою нову адресу. Адресу вiн не запам’ятав, за що, до речi, йому тодi дiсталося вiд Лiлi.
Вiдтодi вiн намагався побачити знайому постать скрiзь. I от через стiльки рокiв вони зустрiлися в тому клубi.
Вона його, звичайно ж, не впiзнала. А коли впiзнала, вiн почув її смiх - той самий, заливистий і низький, який вiн сотнi разiв намагався вiдтворити не тiльки у своїй уявi. Так могла смiятися лише Ярця. Вiн, щасливий вiд цієї зустрічі, привiв її до аґентства i по обiцяв нiкому не казати, що Ярця вже давно й серйоз но сидить на голцi. Вiн був готовий зробити для неї все. Роздобуваючи для подруги чергову дозу, вiн кожного разу сподiвався на її прихильність, але Ярослава завжди проганяла його. Їй і справдi нiхто не був потрiбен. От i зараз, звiльнившись вiд занудливого приятеля, Ярослава розiклала на столi своїх вiрних маленьких друзiв - голку, ампулу, шприц…
«Царство тобi небесне, маленька стерво, Алько…» - подумала Ярослава i, нiби чарку, пiдняла вгору заштрик iз прозорою рiдиною.
* * *Вiра не спала. Безсоння вже стало звичайним ста ном. Вона лише молилася, щоби привиди ночi не переслiдували її. «Треба випити…» - подумала вона i з жалем згадала, що Альбик нещодавно вже спорож нив приховану нею пляшку. «Тодi треба напитися кави, щоб не спати взагалi!» - вирiшила Вiра i пiшла ставити чайник. На кухонному столi ще лежав шматок шпалерiв. Як клаптик дитинства, як свiдок, що нашiптував їй: «Ти хороша дiвчинка… Ти змогла ЦЕ зробити. Я пишаюся тобою… Так, як ти мрiяла…»
- It’s pouring, I’m soaked to the skin… - раптом голосно сказала Вiра, посмiхаючись до рiзнобарвних слоникiв…
Щось тривожне й страшне насувалося на неї, хотiлося бiгти, їхати, летiти, вистрибнути з вiкна…
- Мамо! Саламандро! - вигукнула Вiра. - Госпо ди, хто небудь!
Ледь не втрачаючи свiдомости, вона вискочила зi своєї квартири й щосили загупала в сусiдськi дверi, - за ними було спасiння, люди, той дивакуватий сусiд, Стас, здається…