У кав’ярнi Вiра замовила собi каву i п’ятдесят грамiв коньяку. Повертатися у вiддiл вона не збирала ся. Тут їй було затишнiше. Вiра розкрила свiй блокнот i почала робити нотатки для сьогоднiшнього iнтерв’ю iз заїжджим ґастролером. Раптом у кишенi запищала мобiлка.
- Вiро! Скорiше сюди! - кричала в трубку Зарi на. - З Ярославою нещастя!
Не допивши каву, Вiра побiгла до лiфту.
Посеред кабiнету Лiлiани стояв Вовик i, захлинаю чись словами, розповiдав:
- Я стукаю, дзвоню - не вiдчиняє! Добре, що ко лись вона дала менi свого ключа - вiдмикаю… А там…
Вона лежить на диванi, навкруг розкиданi ампули, пiґулки, шприци!.. Я одразу викликав мiлiцiю…
- Я завжди попереджала - це добром не скiнчить ся! - нервово ламаючи тонкi пальцi, сказала Лiлiана Олегiвна. - Ну, принаймнi ми до цього нiяк не причетнi…
- Ще одного похорону я не витримаю… - шепотiла Зарiна. - Це якесь божевiлля…
Вiра вперше чула, що Ярослава - холодна непри ступна красуня - сидiла на голцi. Так ось у чому секрет її вiдсторонености i постiйної знервованости!
- Ви ж того дня завозили її додому, - сказала вона Вовику. - Не помiтили нiчого пiдозрiлого? Може, у неї був якийсь непевний психiчний стан?
- Ха, вiн у неї завжди був непевний! Хiба я їй нянька? - Вовик нахабнiв на очах.
- Хоч би як там було - цього разу, мабуть, вiд розмов з органами нам не вiдкрутитися! - констату вала Лiлiана i пiшла доповідати про чергову трагедiю начальству…
* * *Вона йшла заплутаними коридорами аґенцiї, i всi, хто траплявся на її шляху, не могли втриматись, аби не позирнути услiд. Так було завжди. Так мало бути завжди! I так буде, думала Лiлi. Недарма ж вона наро дилася в Англiї! Щоправда, країни вона майже не пам’ятала - коли їй виповнилося п’ять, родина зму шена була повернутися «у зв’язку з родинними обста винами».
Цей вислiв Лiлi довго не могла второпати, аж доки не пiдросла й не з’ясувала, що її батько, службовець дипкорпусу, виявився гулякою й пияком. Мати, за мiсть того, щоб помовчувати й жити у своє задоволен ня, винесла це питання на партiйнi збори. Отже, каз кова країна i улюблений котедж із басейном та зеле ними галявинами лишились далеко позаду, а сама Лiлi стала «як усi».
Пiшла в огидну школу з подряпаними сiрими стiнами (дарма мати переконувала, що це - найкраща спецшкола з англiйським нахилом), сидiла за за шмульганою сотнями лiктiв партою i їздила у ненавис ному метро до захаращеної стiльцями музичної школи, що час вiд часу закривалася на ремонт. Життя батькiв на рiднiй землi не налагодилося. Батько змiнив англiйських ледi на секретарок друкарок референток.
А скаржитися на те було вже нiкуди - припинили своє безтурботне й бездiяльне iснування навiть житловi комiтети. Тiльки згодом Лiлi зрозумiла, щo втратила через материнi ревнощi та батькової «аморалки».
- Роби що хочеш, але у тому багнi, в яке ти мене загнав, я жити не буду! - поставила вона батьковi ультиматум, i той пiднiмав усi старi зв’язки, аби влаштувати доньку спочатку в престижний вуз, а потiм - на роботу. У Лiлi завжди було все, чого вона бажала. Не було лише тiєї країни, де на неї чекало мiс це дружини мiльйонера. В тому, що таке мiсце iснує, Лiлi не сумнiвалась анi хвилини. Вона лише перебу вала тут, «вiдбувала номер», який тимчасово призна чила їй виконувати на аренi цього сiрого життя доля.
Вона намагалася нiчим не зв’язувати себе. Навiть її шлюб був громадянським, без зайвої печатки в паспортi. З батьками вона вирiшила просто: матiр влаштувала в чистенький будиночок iнтернат для ветеранiв сцени (хоча та не мала жодного стосунку до акторського середовища), а батька - до закритого наркологiчного лiкувального закладу. Тодi вона вже керувала найпрестижнiшим вiддiлом в аґентствi, час вiд часу змiнювала заможного й впливового коханця на ще заможнішого й впливовiшого i… почала поволi збирати пiд своє крило команду з колишнiх друзiв дитинства.
Давнiй зв’язок лишився тiльки з Володимиром - пiд час навчання в унiверситетi вони iнодi передзво нювалися. Згодом Лiлi взяла його на посаду власного секретаря з умовою, що вiн допоможе їй розшукати решту. Вона сама випадково знайшла Альку, потiм Вовик привiв Ярославу. Всi разом кинулися на розшуки ще однiєї товаришки - Зарiни. З нею було найважче - вона перша зникла з двору, поїхала до Артеку. А потiм узагалi в один із днiв пiсля лiтнiх канi кул на дзвiнок дiтлахiв iз Зарiниних дверей визирнув якийсь незнайомий дядько й повiдомив, що та родина тут уже не мешкає, бо переїхала кудись у передмiстя.
Мiсце, що Лiлi призначила Зарiнi, не могло бути порожнiм - на нього було багато претендентiв, на нього треба було брати будь кого тимчасово. Так на Лiлiаниному горизонтi з’явилася її колишня одно курсниця Ольга, а з нею - завдяки їй! - i Анатолiй.