Лiлi зустрiла цю парочку випадково, пiд час обiду в найближчому вiд аґентства ресторанi. Спочатку мiж двома ковтками холодного мартiнi вона помiтила його…
«Олег Меньшиков! - майнула думка. - Невже вiн?» Чоловiк, що сидiв за сусiднiм столиком, справді скидався на вiдомого артиста. Придивившися пильнi ше, Лiлiана зрозумiла, що помилилася. Але то навiть було на краще, чоловiк став доступнiшим. Те, що вона хотiла мати його у своїй колекцiї, було для неї оче видним. Поруч з «Меньшиковим» сидiла якась незугарна жiнка, вона жадiбно й швидко поїдала фруктовий десерт. Серце Лiлiани радiсно затремтiло: вона впiзнала Ольгу, - розкішний привiд для зна йомства. Вона вже знала, що цей красень має належа ти їй.
Повiльною ходою вона наблизилася до їхнього столика, нiби випадково кинула погляд на парочку i радiсно вигукнула:
- Кого я бачу! Ольго, це, здається, ти!
Жiнка вiдiрвалася вiд десерту i похмуро огледiла вишукану даму, в якiй вона не одразу впiзнала колиш ню однокурсницю.
- Ми разом навчалися! - пояснила Лiлi чоловiковi, який чемно пiднявся зi свого стiльця й запропонував їй сiсти поруч із ними. Якби можна було спопелити цю сiру дурепу, що сидiла поруч з ним, Лiлi обов’яз ково б це зробила!
- Ну, розповiдай, як ти, де? - нiжно наспiвувала Лiлi. Тим часом чоловiк звiвся й пiшов до бару, аби дати змогу двом старим приятелькам побалакати.
Щойно вiн вiдiйшов, як Ольга сказала низьким безбарвним голосом:
- Його не чiпай! Вiн - мiй. Чуєш? Я за нього - вб’ю.
Лiлi не встигла отямитись, як Ольга знову загово рила, але на цей раз iнтонацiя була зовсiм iнша:
- Господи, вибач! Сама не знаю, що це зi мною коїться. Торiк померли батьки - розбилися на машинi.
Досi не можу оговтатись. Якби не Анатоль, давно б покiнчила з цим життям. Вiн мене врятував. От i боюся його втратити - часом шаленiю, вибач…
«Клiнiка! - радiсно поставила «дiагноз» Лiлiана. - Тим краще й простiше!» Вона перетворилася на саму люб’язнiсть. Приятельки трохи побалакали про се, про те. Пiдiйшов Анатолiй, замовив каву, шампанське, морозиво. Вечiр закiнчився вдома у Лiлiани. З’ясува лося, що Анатолiй був учнем Ольжиного батька - вi домого хiрурга - i, коли трапилося нещастя, одружив ся з бiдною сирiткою, а згодом успадкував i його кафедру в медичному iнститутi.
Прощаючись із подружжям, вона вже знала, що вiзьме Ольгу до себе у вiддiл. Знала й те, що Анато лiй - перший чоловiк, що по справжньому зацiкавив її. Його приборкання потребувало максимум двох трьох тижнів.
Але чекати довелося менше. Вiн приїхав до неї через два днi, з квiтами й пляшкою «Метакси», мовляв, по дякувати за вдале працевлаштування дружини. Роман розвивався бурхливо.
Якось вiн прийшов до неї у подряпинах та синцях.
- Ольга, - коротко пояснив вiн. - Знову рецидив.
Уже не знаю, що з нею робити - вона скоро зачиня тиме мене в хатi. Або вб’є. Вона може…
- Ти, любий, лiкар, а не знаєш, що робити, - сказа ла Лiлiана. - Її мiсце - у психушцi.
- Ти собi уявляєш, як я це зроблю? - скипiв Анатолiй.
- Ну хочеш, це зроблю я? Ти навiть нiчого не побачиш. Тiльки домовся з клiнiкою. А я викличу бриґаду прямо на роботу.
- А якщо вона буде сумирна?
- Не бiйся, не буде.
Зранку Лiлiана Олегiвна викликала Ольгу до свого кабiнету… А за годину мiстом уже мчала машина «швидкої». В кабiнетi головного редактора вiддiлу буянила й билася об стiни Ольга. Її ледве вгамували двоє здорованiв у синiх вилинялих халатах.
- Я тебе вб’ю. I його вб’ю. I себе вб’ю… - шепотiла прив’язана до нош Ольга i смiялася, дивлячись на розгублених спiвробiтникiв, що повибігали в коридор.
День дванадцятийДощ, який почався пiд час Алiниного похорону, не вщухав уже тиждень.
Пiд ним же ховали і Ярославу. I цей другий похорон здавався фантасма ґорiєю. Вiрi було шкода цiєї неорди нарної загадкової жiнки. Подiї останнього мiсяця зовсiм розхитали її нервову систему. Навiть на роботi Вiру не полишало відчуття тривоги. Кiмната без двох жiнок спорожнiла. Тепер Зарiна сидiла в нiй сама у повнiй прострацiї. На вiльнi мiсця Лiлiана Олегiвна поки що нiкого не брала - наближався час вiдпусток, їхньому вiддiлу завжди давали їх на початку «оксами тового сезону». Аґентством ходили чорнi жарти, мов ляв, з приходом до вiддiлу нової спiвробiтницi в ньому почали вмирати люди - хто наступний? Жарти жар тами, але Вiра почувалася незатишно. Їй здавалося, що колеґи уникають її…
- Вона й ранiше здавалася менi трохи дивною… - пояснювала Лiлiана. - А сьогоднi накинулась на мене з ножицями прямо в кабiнетi.
Коли галас припинився i всi розiйшлися по своїх кабiнетах, Лiлi зняла слухавку i набрала номер кафедри медичного iнституту:
- Усе позаду, любий! - нiжно сказала вона. - Сьогоднi ти ночуєш у мене. I так буде завжди! …Лiлi пiдiйшла до дверей приймальнi директора аґентства, поправила зачiску, трохи розмазала пiд очима чорну туш. У кабiнет увiйшла, не звертаючи уваги на секретарку. Вона знала - тут її зрозумiють.