День дванадцятий
132
Ірен Роздобудько До вiддiлу кiлька разiв приходили слiдчi, розпиту вали про особисте життя Ярослави. Вiра зовсiм нiчого не могла сказати з цього приводу. Володимир розпо вiв, як довiз небiжчицю до помешкання, але нiчого пiдозрiлого не помiтив.
Вiра сидiла, опустивши очi додолу, й нервово стискала у руцi носовичок.
- Ну, а що скажете ви? - звернувся до неї слiдчий.
- Панi Вiра працює у нас лише тиждень, - поква пилась втрутитися у розмову Лiлiана, - це нова люди на. Навряд чи панi Вiра може щось знати.
- Вибачте, але я зараз звертаюся не до вас, - зауважив той i знову повернувся до Вiри. - Отже?
Вiра судомно ковтнула повiтря й закашлялася.
- Лiлiана Олегiвна має рацiю - я справдi не знаю, що сказати, - захриплим голосом промовила вона. - Я нiяк не контактувала iз Ярославою, хiба що з про фесiйних питань… Не бiльше. Вибачте, але менi важко говорити…
- Панi Вiра надто вразлива, - знову втрутилася Лiлiана. - Ваше керiвництво запевняло, що ви не турбуватимете наших спiвробiтникiв.
- Такий порядок. Формальнiсть є формальнiсть.
Менi ще треба поговорити з кожним із вас окремо, - сказав слiдчий. - Я випишу вам перепустки до себе в управлiння.
- У нас повно роботи! - зарепетувала Лiлiана. - Самi повиннi розумiти - працюємо перед вiдпусткою.
Часу обмаль. До того ж, ми розповiли вам усе, що знали! Я б вас попросила…
- Це не забере багато часу, - заспокоїв її слiдчий i почав виписувати перепустки.
«Одинадцята година, - прочитала Вiра на своєму папiрцi, - кабiнет номер 316…»
День тринадцятийНаступного ранку вона вже сидiла пiд дверима слiдчого районного вiддiлу карного розшуку майора Чепурного. Вiн чомусь вирiшив поча ти саме з неї. Поведiнка Вiри здалася йому дивною, i, можливо, як показував досвiд, вiн одразу зможе «накопати» щось цiкавеньке. Хоча справа здавалася йому доволі банальною. Зараз, наприкiнцi сторiччя, i з людьми й у природi вiдбува ється щось неймовiрне, і два самогубства виглядали досить рядовими.
- Проходьте, сiдайте! - запросив вiн Вiру.
Вiра увiйшла, з острахом оглядаючи примiщення.
В сiрувато зеленому кабiнетi над столом, як годиться, висiв портрет Президента - нiби намальований новiтнiм Остапом Бендером, поруч красувалася ще одна картина, до якої був приклеєний ярлик iз надписом «Перекуримо?» На нiй було зображено чотирьох прикордонникiв на тлi заснiжених гiр. Вони нагадували лiкарiв - у бiлих маскхалатах, iз серйоз ними «комсомольськими» пиками; кремезнi хлопцi пiдпалювали цигарки вiд вогника, що його простягав сивочолий старшина. Кожен тримав на повiдку вiвчарку. В одної з собак чомусь було лише три ноги…
- Це менi перенесли з «червоного кутка», - нiби виправдовуючись, пояснив слiдчий, перехопивши здивований Вiрин погляд. - Там у нас зараз ремонт.
Доводиться споглядати це жахiття.
Собака з недомальованою лапою та кумедною поро сячою пикою розсмiшила Вiру, й вона змогла трохи заспокоїтись. «А й справдi, - подумала Віра, - не в небесну ж канцелярiю я потрапила! Головне - не зiрватися… Я ж нiчого не знаю…»
- Отже, ви працюєте в аґентствi трохи бiльш як тиждень, - почав Чепурний. - За цей час пiшли з життя двоє ваших спiвробiтниць… Як ви можете це пояснити?
- Чи не хочете ви сказати, що у цьому винна я? - з викликом запитала Вiра.
- Поки що я сказав те, що сказав. Не бiльше. Я вас не звинувачую. Я просто запитав і чекаю на вашу вiдповiдь.
- Я нiяк не можу цього пояснити, - спокiйнiше вiдказала Вiра, втупившися в карикатуру, що висiла за його спиною. - Алiна пiшла з життя добровiльно й навiть лишила заяву про «дострокову вiдпустку», Ярослава померла вiд передозування наркотикiв. Я, до речi, навiть не здогадувалася, що вона наркоманка.
- Так, так, це нам вiдомо… - замислився слiдчий, вiдбиваючи дрiб по столу своїм гостро заточеним олiвцем. - Але, погодьтеся, це доволі дивно - двi смертi за такий короткий час.
- Збiг обставин, - зiтхнула Вiра. - Я можу йти?
- Ще кiлька запитань, - зупинив її порив пiдвести ся зi стiльця Чепурний.
- Я вас слухаю.
- Чи давно ви знаєте своїх колеґ?
- Я ж вам казала, я працюю недавно.
- До того ви не зустрiчалися?
- Нiколи.
- А якщо добре подумати?
- Нема чого думати. Хоча… Якось Лiлiана Олегiвна сказала, що їй знайоме моє обличчя…
- Та це не дивно. Воно й менi знайоме, - посмiх нувся слiдчий. - Ви ж, здається, вели програму на телебаченнi.