- Так. Але вона сказала, нiби пам’ятає мене з дитинства. Можливо, ходили в один дитсадок тощо.
Але яке це має значення?
- До одного дитсадка ви ходити не могли. Я цікавився - до одинадцяти рокiв Лiлiана Поволоцька з батьками мешкала в Англiї.
Для Вiри це було новиною. Так, подумки зазначила вона, у Лiлi й справдi було «золоте дитинство». Але до чого ж тут вона, Вiра?
- Я цього не знала, - сказала вона, - можливо, Лiлiана Олегiвна помилилася…
- Можливо… Отже, за вашими словами, Лiлiана Поволоцька казала, що знає вас дуже давно… - почав щось записувати на паперi слiдчий.
- Я цього не казала. Не перекручуйте, будь ласка!
- Заспокойтеся. Я нiчого не перекручую. Просто менi потрiбно з’ясувати деякi деталi. Ми ж знаємо, що з тими двома небiжчицями Лiлiана Олегiвна колись мешкала на одному подвiр’ї. До речi, а де мешкали ви?
- Бiльшу частину свiдомого життя - в iнтернатi, - вiдповiла Вiра. - Я сирота. Так склалося…
- Спiвчуваю… Координати?
- Що?
- Адреса iнтернату?
- Навiщо?
- Ми повиннi навести довідки про всiх.
Вiра похолола. Ось воно! Почалося. Покотилося ко лесо… Тепер їй кiнець. З’ясують про матiр, зв’яжуть усе докупи… Ще й знайдуть її останнього листа. А може, вже роблять обшук у її квартирi - й знайшли! I тодi, аби швиденько довести справу до кiнця, звинуватять саме її у хтозна чому! У торгiвлi наркотиками чи у вбивствi Алiни.
Вона майже пошепки продиктувала адресу iнтерна ту.
- Чого ви так розхвилювалися? - прискiпливо подивився на неї слiдчий. - Це, як я вже казав, проста формальнiсть.
- Справа в тому… - так само пошепки почала виправдовуватися Вiра, - що це був спецiальний iнтернат… Я б не хотiла про нього згадувати. Розумiєте, це у мене зараз усе гаразд, а взагалi, я довго хворiла…
В iнтернатi мене лiкували. Я не хочу, аби про це дiзналися…
- Усе лишиться мiж нами, - лагiдно, немов лiкар перед складною операцiєю, запевнив слiдчий. - Ми тiльки перевiримо зв’язки кожного з вас. Так треба.
Адже навiть збiг обставин, як ви сказали, може бути невипадковим… Пiдпишiть, будь ласка, отут.
Рядки на паперi розпливлися перед її очима. Вона поставила пiдпис, не прочитавши…
- От i все, - посмiхнувся Чепурний. - Можете бути вiльною. Хiба ж я сiрий вовк, щоби так лякатися?..
Вiра кинула останнiй погляд на прикордонникiв, i трилапа вiвчарка здалася їй зловiсною.
На ватяних ногах вона вийшла з вiддiлку. Позаду себе вже вiдчувала скрегiт величезного заiржавленого колеса, яке невдовзі розчавить усе, що вона так старанно вибудовувала.
Краще вже зробити це самiй! Вона рiшуче проголо сувала таксiвці й, замiсть того, щоби повернутися на роботу, поїхала додому. Щойно переступивши порiг, кинулася до телефона й набрала номер психiатричної лiкарнi.
«Гiрше вже не буде! - вирiшила вона. - В цiй чорнiй дiрi є якась неповноцiннiсть, i це мене нищить».
Вiра запросила до телефону головного лiкаря й сказала, що вона журналiстка, пише статтю про загадки людської психiки i дуже потребує профе сiйного коментаря. Вiн призначив їй зустрiч на другу половину дня. «Вiзьму в нього iнтерв’ю, а там як Бог дасть!» - вирiшила Вiра й почала готуватися до розмови. … Лiкарня була пiд патронатом кiлькох мiжна родних органiзацiй i виглядала розкiшно. Великий комплекс бiлих охайних котеджiв потопав у сливових та абрикосових садах.
Бiля прохiдної, де у Вiри довго перевiряли докумен ти й видали разову перепустку, стояло кiлька iнома рок. «Мабуть, клiєнти тут не з бiдних!» - зауважила Вiра i з неабияким острахом ступила на територiю лiкарнi. Всерединi вона й справдi нагадувала якийсь кримський пансiонат: всюди були розбитi клумби, у глибинi виднiли мармуровi фонтани, заплетенi виноградом альтанки та свiжопофарбованi лави зi столиками бiля них. Тiсними алеями прогулювалися люди. Деяких вели попiд руки або везли на крiслах каталках молоденькi медсестри. Вiра помiтила, що навiть у таку спеку на кожнiй із них були бiлi колготи…
Iдилiя i спокiй лiкарняного парку навiювали асоцiацiю з фiльмами про життя аристократiв на початку сто рiччя. Не вистачало хiба що мiнiатюрного оркестрика, що награє вальси Штрауса.
«Ось тут би вiдпочити! - подумки посмiхнулася Вiра. - Жодних проблем - суцiльний спокiй. Хочеш бути Наполеоном - будь ласка!..»
Кабiнет професора Олександра Степановича містився у рожевому двоповерховому котеджi. Пiсля денної спеки було приємно опинитись у прохолод ному вестибюлi, де працювали кондицiонери, а вiкна закривали нiжно рожевого кольору горизонтальнi жалюзi. На стiнах - картини та штучна зелень. Вiра зайшла до кабiнету.
- Сiдайте, будь ласка! - запросив худорлявий сивий чоловiк. Вiра не впiзнала його. З годину вона старанно розпитувала про тонкощi психiатричного лiкування, про новi теорiї та дослiдження в цiй царинi.