- Ви працювали рокiв двадцять тому в дитячому неврологiчному санаторiї? - запитала вона.
- Так, звичайно. Там я починав свою практику… - Вiра була змушена уважно вислухати подробицi зi славного минулого колишнього психiатра початкiвця.
- Чи доводилося вам зiштовхуватися з цiкавими випадками, пов’язаними саме з дитячим божевiллям?
Вiра подумала, що, можливо, їй пощастить «розкру тити» професора, не вдаючись у подробицi власного життя.
- Психiчнi розлади частiше трапляються з людьми старшого вiку, - продовжувала вона. - А вiд чого може захворiти дитина, скажiмо, тринадцяти рокiв, що може на неї вплинути?
- Психiчнi хвороби здебiльшого спадковi.
- Вибачте, професоре, мене цiкавлять випадки, не пов’язанi зi спадковими захворюваннями…
- Ну, тодi може вплинути сильний емоцiйний стрес. Скажiмо, у випадку iнцесту або коли дитина стає свiдком якоїсь жахливої подiї - смерти близьких тощо…
- У вашiй практицi траплялися такі випадки?
- Скiльки завгодно! Зараз згадаю… Ну, ось, був у мене хлопчик, на очах якого батько застрілив з мис ливської рушницi матiр i бабусю. Це, здається, у сiмде сят дев’ятому… Були брат i сестра - близнюки, якi ста ли свiдками того, як пiд колесами машини загинула їхня молодша сестра. У вiсiмдесятому була дiвчинка, що побачила вбиту сусiдську жiнку - злочин скоїла її матiр.
«Ось воно! Може, це те, що менi треба…» - подумала Вiра i продовжувала розпитувати.
- Розкажiть про цей випадок докладнiше - читачам це буде цiкаво.
- Звичайно ж - цiкаво! - знизав плечима профе сор. - Зараз людям нічого їсти, зарплат не платять, а їм дай тiльки про щось жахливе почитати! Вибачте, я ж розумiю - це ваша робота. Спробую згадати…
Дiвчинку привезли до нас у станi глибокого нервового стресу, кiлька днiв вона була непритомна. Вона, як сказали, першою зайшла до квартири сусiдки, у якої займалася чи то музикою, чи то iноземною мовою, i побачила її з розтрощеною головою. Море крови й таке iнше… Згодом її матір звинуватили у вбивствi, заареш тували, i вона покiнчила життя самогубством. А дiвчинка лишилась у нас на лiкування. Коли я вивiв її зi ступору, бідолашну увесь час переслiдували жахливi видiння. Я лiкував дівчинку гiпнозом, частково - кодуванням. Згодом її стан нормалiзувався.
- Олександре Степановичу! - не витримала Вiра. - Ця дiвчинка - я. I менi необхiдно вiдновити у пам’ятi тi подiї. Останнiм часом я вiдчуваю у цьому гостру потребу. Можливо, мозок сам вимагає цього вiднов лення. Допоможiть менi!
- Так… Зрозумiло… А то я дивлюся, що ви так цiкавитеся… Значить, статтi не буде? - хитро дивлячись на Вiру крiзь вузенькi скельця окулярiв, сказав професор.
- Стаття буде обов’язково, - пообiцяла Вiра. - У найкращому журналi! Але, прошу вас, допоможiть менi! Обiцяю, що зi мною все буде гаразд! Чи можливе розкодування?
- Взагалi то, я проти. Не думаю, що це вам по трiбно. Та й що ви можете згадати? Я ж вам усе розпо вiв.
- У тому випадку є якась таємниця. Менi не хо тiлось би про це багато говорити - можливо, я поми ляюся… Скiльки коштує сеанс гiпнозу? - я заплачу як приватна особа.
- Давайте домовимося так: я пiднiму вашу картку, ще раз передивлюсь дiагноз i, якщо не буде жодних протипоказань, спробую провести сеанс гiпнозу. Але нехай це лишиться мiж нами. Я не маю права робити такi експерименти над колишнiми пацiєнтами. На пишете менi заяву, що вiдповiдальнiсть несете тiльки ви.
Вiра погодилась, i професор попрохав зателефону вати йому за тиждень.
- Але раджу вам ще раз добре подумати, навiщо ви це робите, - сказав вiн, зачиняючи за Вiрою дверi свого кабiнету.
«Якби я це знала сама…» - мiркувала Вiра, йдучи алеями клiнiки. Вечiрнiй серпанок м’яко обiймав лiкарняний сад. В однiй з альтанок Вiра побачила чоловiка в дорогому сiро блакитному костюмi трiйцi та жiнку в синьому лiкарняному халатi. Чоловiк викладав їй на колiна пакети з фруктами.
«Мабуть, то його дружина, - мимохiдь подумала Вiра. - Бiдний, такий молодий, красивий… Це ж треба…» Обличчя чоловiка раптом здалося їй знайо мим. Порiвнявшися з альтанкою, вона не втрималася й уважно глянула на стрункого красеня. Точно! Його маленьке фото у срiбнiй рамцi стояло на столi в кабiнетi Лiлiани Олегiвни! Пiд час зборiв Вiра час вiд часу кидала оком на фото i добре запам’ятала це молоде, красиве i якесь американiзоване обличчя. Її охопила цiкавiсть. Вона присiла на сусiдню лавочку i закурила… Крiзь чорнi окуляри вона могла добре роздивитися цю пару. «Без сумнiву, жiнка - це Оль га, - здогадалася Вiра. - А вiн - молодець, що вiдвiдує її…»
Згодом чоловiк покликав медсестру, i та, взявши Ольгу за плечi, повела її до корпусу. Вiра теж пiднялася з лавочки i пiшла до виходу. Чоловiк обiгнав її. Здаючи свою перепустку на прохiднiй, крiзь малень ке вiконце Вiра побачила, що вiн сiв у срiбний форд.