У машинi була жiнка. Вона одразу ж кинулася йому на шию, i якусь мить вони цiлувалися, не звертаючи уваги на те, що їм сиґналив чийсь мерседес… «Мабуть, Лiлiана!» - подумала Вiра i придивилася пильнiше.
- Будь ласка, розпишiться! - сказав їй суворий сторож, розкриваючи перед нею книгу вiдвiдувань.
Але Вiра ще довго не могла второпати, чого вiд неї хоче цей сивий дiдок в унiформi. Вона стояла приголомшена: в авті сидiла Зарiна…
* * *…Лiлi натрапила на Зарiну мiсяць тому якимось ди вом - у тiй самiй лiкарнi, куди вони з Анатолiєм улаштували Ольгу. Якось пiд час вiдвiдин нещасної жінки, проходячи повз кабiнет із написом «Психолог», Лiлi почула уривок кинутої кимось фрази: -… ось так воно й було, Зарiночко!
Рiдкiсне iм’я примусило Лiлi зупинитися й зазир нути до кабiнету. За все життя їй трапилася лише одна дiвчина з таким незвичайним iменем. «Невже?» - зрадiла Лiлiана, пильно придивляючися до стрункої чорнявої красунi в охайному бiлому халатi i такому ж капелюшку.
Зарiна добре пам’ятала цей момент: вiд погляду вродливої жiнки вона заклякла на мiсцi, нiби побачила змiю й боялася поворухнутись, аби та не кинулася на неї. Адже тодi у Зарiни все складалося якнайкраще: нещодавно, розмiнявши квартиру з колишнiм чоловi ком, вона переїхала в рiдне мiсто i почала будувати райдужнi плани на майбутнє. Вона не сподiвалася зу стрiтися з колишнiми приятелями, а ось - на тобi! - Лiлi! Вона одразу впiзнала її. Колишнi подруги розбалакалися, й Зарiна зрозумiла, що треба поводи тись чемно і спокiйно. До того ж, Лiлi одразу запропо нувала їй чудове мiсце, де зарплатня вдесятеро пере вищувала її вельми скромнi заробiтки.
Зарiна розрахувалася з роботи i перейшла до аґенцiї. Там її зустрiла вся компанiя, про яку вона намагалася забути. Але нiкуди не дiнешся, треба було перечекати, «залягти на дно», адже з першого ж дня свого повернення в рiдне мiсто вона нiби вiдчувала за своєю спиною пильнi погляди i нiяк не могла змусити себе проїхатись у той старий двiр, з якого вона так несподiвано вибралася двадцять рокiв тому. А туди її тягнуло як маґнiтом - двiр снився їй, вона уявляла його таємничу прохолоду й ту липку, привабливу й трохи соромiцьку атмосферу, яку створила серед їхньої веселої п’ятiрки найвiдчайдушнiша iз них - Лiлi. Скiльки разiв вона майже доїжджала до «царсь кого села», бачила свiй колишнiй будинок здалеку i… щодуху повертала назад, нiби двiр був оточений невидимим прозорим кордоном. Їй здавалося, що Лiлi завжди сидить там на старiй лавi - маленьке прекрас не янголятко зi страшним поглядом рiзнобарвних очей. Цi очi Зарiна пам’ятала завжди. I вiдчайдушно заздрила приятельцi. Заздрiсть не вщухла навiть роками. Уперше побачивши Анатолiя, вона зцiпила зуби вiд лютi: завжди цiй стервi дiставалося усе найкраще! Для Зарiни це було кохання з першого погляду. Методично, день за днем, вона йшла до своєї мети: вона мала стати кращою! Спочатку пофарбувала волосся у той самий колiр, яким фарбувалася ненавис на Лiлiана, схудла на сiм кiлограмiв, почала одягатися вишуканiше, витрачаючи на це всi свої грошi. Нарештi доля посмiхнулася до неї. Якось Анатолiй заїхав до аґенцiї, аби забрати Лiлi з роботи, але ту термiново викликали на якусь нараду.
- Ви не пiдвезете мене? - запитала Зарiна.
Вiн, звісно ж, не вiдмовився. Тодi Анатолій уже добряче втомився вiд Лiлiаниного прагматизму, вiд її постiйних вiдряджень, у якi часом просто не вiрив.
Дорогою вони заїхали повечеряти. Далi - усе було справою часу i вмiлого манiпулювання…
- Лiлi любить тiльки себе! - нiжно туркотiла Зарiна. - Ти для неї - чергова iграшка, не бiльше.
- А для тебе? - питав вiн.
- Я не вона, - зiтхала Зарiна. - На жаль, я вмiю страждати по справжньому.
- Навiщо ж страждати? Така красива жiнка повин на насолоджуватися кожною миттю свого життя.
- I ти менi у цьому допоможеш? - зблискувала очима Зарiна, i цей гострий пекучий погляд нагадував йому Лiлi. «А вони справді чимось схожi, - думав Ана толiй. - Тiльки та - пантера, а ця - кiшечка…» I при боркувати кiшечку було набагато простiше.
Вiн завжди мрiяв бути сильним, намагався здавати ся непереможним, розумним та суворо мовчазним.
Але мiцним у нього було лише тiло, яке вiн щодня тренував у тренажерному залi. Сутнiсть лишалася незмiнною. Вiн був найкращим студентом, потiм обнадiйливим аспiрантом пiд крилом вiдомого професора медицини, Ольжиного батька. Вiн прагнув робити усе самостiйно, але його завжди хтось мiцно тримав за руку, перетягуючи на iнший шлях. У нього не було сили пручатися. Щойно вiн переступив порiг професорської квартири - зрозумiв: цього разу професор забезпечив його не тiльки успiшною кар’є рою, але й дружиною, вiд якої вiн не має права вiдмовитися. Iнтелiґентна родина вп’ялася в Анатолiя як клiщ. Потiм вiн багато разiв намагався взяти реванш. Але усi потуги увiнчувалися успiхом лише на любовному ристалищi. Вiн завойовував жiнок з першого погляду, бавився цiєю здатнiстю, а потiм знову повертався на свiй шлях, на якому стояли монументальнi «дороговкази»: «Кар’єра», «Родина»,